Розділ 9

Минуло 2 тижні

Ми з Марком не бачилися відтоді, як він врятував і проводив мене. Я таємно мріяла зустріти його. Особливо, коли дозволяла татові або Енн вигулювати мене з Гердою в парк, почуваючись другою собачкою. Вони намагалися не тиснути на мене своєю турботою і занепокоєнням, але не виходило. Батько так і поривався взяти мене за руку, а Енн вічно запитувала, як я почуваюся. У них не виходило, як у Марка: просто прикинутися, що все добре. Не акцентувати увагу на тому, що я сліпа і беззахисна.
— Ох, люба, давай прогуляємося іншою дорогою. Ця занадто нерівна, — говорила мені Енн.
Або:
— Тут занадто низькі гілки, ти вдаришся, — тато.
— Як твої очі? Не болять? Може, закапаємо? — Енн.
— Ти сьогодні пила свої ліки? Ти пам'ятаєш, що лікар говорив про інфекцію? — тато.
На цих прогулянках я вічно дратувалася і психувала. Як можна вчитися орієнтуватися, якщо тебе вічно ведуть під ручку і попереджають про кожен камінчик на шляху?
І все ж, поступово я звикала навіть до сліпої реальності. Нехай вона обурювала і відражала мене, я змушувала себе хоча б кілька разів на тиждень виходити з кімнати. А це вже був прогрес.
Ми з Мервіном знову бачилися в нашому світі, і продовжували подорожувати. Ми чітко вирішили дістатися міста, від якого нас відділяла величезна відстань.
— Шлях займе не менше кількох днів, — попередив Мервін. — Ти впевнена?
Я кивнула.
— Раптом у місті будуть люди?
— Минулого разу їх не було.
— По-твоєму, нам можна не шукати далі? — хмурюся.
Мервін закотив очі, продовжуючи потужно змахувати крилами. Іноді він сильно виривався вперед, і я вже насилу зчитувала емоції хлопця. Небо навколо нас було затягнуте похмурими хмарами, сірими й важкими, як ковдра, що приховує сонячне світло. Крізь їхні розриви іноді прослизали тьмяні промені, нагадуючи, що десь за цією пеленою все ще світить сонце.
— Я цього не казав, — фиркнув Мервін.
— Але ти майже не намагаєшся. Чому?
— Люди самі знаходяться. Іноді. Для цього не потрібно шукати.
Хмари клубочилися навколо нас, то відкриваючи, то закриваючи вид на океан унизу. Величезна водна гладь простягалася до самого горизонту. Хвилі здавалися нескінченним рухом — вони перекочувалися, а на їхніх вершинах виднілися білі гребені, що розбиваються з піною.
— Іноді? Раз на сотню років? — запитую з іронією. — Цей світ величезний. Десь є безліч людей. Нам лише потрібно знайти це місце.
— Звідки ти знаєш? — Мервін роздратовано хмуриться.
— Не знаю. Але хочу дізнатися.
Повітря було просякнуте запахом океану, і іноді легкий вітер приносив солоні бризки вгору, де ми пролітали.
— Я дуже багато подорожував. Навколо суцільна Ірландія.
Я призупинилася і насупилася. Помітивши це, Мервін теж завмер, лише іноді змахуючи крилами, щоб підтримувати себе в польоті. Напевно, із землі ми могли нагадувати величезних чайок.
— Ірландія? — уточнила я.
Раніше Мервін не називав жодних дат або географічних назв. Навіть, коли я запитала, як називається це місце, він відповів, що не знає. Це просто світ. Дивно, так? Але у снах та уяві ви не шукаєте логіки. Тепер, коли прозвучало слово Ірландія, це чомусь мене насторожило.
— А що? — Мервін подивився на мене в подиві. — Тут мерзенна погода, скелі, луки, океан...
Я задумалася: звідки він знає про клімат і вигляд Ірландії? Я хотіла запитати, але не наважилася, і ми просто полетіли далі. Уже мовчки.
Холод пробирав до кісток, і вогкість пронизувала все навколо, змушуючи мої крила важко ляскати. Потужні пориви вітру били по обличчю, немов намагаючись збити з курсу.
Я розмірковувала про наш діалог. Якщо Мервін плід моєї підсвідомості, то має знати все те саме, що і я. Значить, і про Ірландію. То що в цьому дивного?
Але якесь відчуття неправильності все одно не відпускало.