Розділ 1

Я відчуваю себе безпорадною. 

Кожен день починається з боротьби за орієнтування в новому світі: Світі без світла. Я вчуся користуватися тростиною, слухаю звуки, щоб зрозуміти, де знаходжуся, і намагаюся запам'ятати маршрути, якими раніше ходила і бігала без проблем. Батько змушує мене вчити систему Брайля, щоб могла хоча б «читати» кнопки в ліфті.

Ех, старий-добрий ліфт нашого будинку.

Я впізнаю його за запахом кондиціонера й освіжувача, за теплою (якщо заходиш із вулиці) температурою. За холодними стінами, металевими поручнями і великим дзеркалом — все на дотик.  За звуком, з яким ліфт їде: шипіння і клацання сталевих тросів і металевий скрегіт дверей, що відчиняються. За вібрацією, з якою кабінка починає хід донизу або вгору. 

Я більше не бачу теплого світла ламп над головою: може, лише відгомони проникають крізь темряву. Я не бачу поручнів, і іноді промахуюся, намагаючись за них схопитися.  Не бачу свого відображення; можу лише згадувати, який маю вигляд: довге руде волосся, веснянки, зелені очі.

Ліфт одночасно і рідний, і чужий, незнайомий. Наче з іншого виміру. Нереального. 

Я боюся світу навколо себе. Він не просто невідомий, тепер він здається небезпечним. Одного разу я навпомацки влізла рукою в щось липке і в'язке, і з тим прийшло усвідомлення: я беззахисна. Я боюся кожного кроку, бо не знаю, що попереду. 

Батько хоче мені допомогти, але й з собою не справляється. В одну мить він втратив і колишню дружину, і частину мене. Його здорова юна дочка раптово стала сліпою, можливо, на все життя. 

Лікарі наполягають на операції, але вона небезпечна і не по кишені нашій родині. Батькові відмовляються збільшити кредит після того, як минулого року він збанкрутував. Насправді, батько досі не виплатив безліч старих боргів. 

Ми обидва в глухому куті: сліпа миша і щур в економічній мишоловці. 

Мені купили собаку-поводиря. Не тільки для того, щоб пес водив мене, а й піднімав настрій, тому що в мене проблеми зі страховкою — вона не може покрити походи до психолога. Геніальна альтернатива: ти осліпла і у тебе померла мати? Мабуть, купимо тобі пса. 

Але гаразд, насправді я не звинувачую батько. Розумію, що він робить усе можливе, і що його горе не менше за моє. До того ж, собака, справді, хороша.  

Щоправда, я не могла назвати її кілька тижнів. Це просте завдання, як і багато інших, здавалося мені непосильним. Думки все поверталися до матері, до хуртовини, і до того, що нас сюди привело...

У підсумку собака стала Гердою. А я нарешті наважилася розібратися з функціями смартфона для сліпих.  Треба було поступово повертатися у світ технологій. До того ж, мені днями не було чим зайнятися: тільки кидати м'ячик для Герди в невідомому напрямку. Так я розбила улюблену батькову вазу, і відтоді він вирішив, що тендітні предмети, які б'ються, краще винести з моєї кімнати. Адже око вони все одно вже «не радують». 

Я продовжую вести щоденник, тільки вже на диктофон. Іноді в моїй голові риється стільки думок і почуттів, що здається, якщо я не виллю їх куди-небудь, то вони розірвуть мене на частини. Вилізуть, як гнилі черв'яки з-під шкіри і зжеруть мене живцем.

Часто говорю про маму. Не можу не говорити. Це була її помилка: розійтися з батьком, знайти мені нового вітчима, переїхати до нього в глушину. Потім несподівано дізнатися, що вітчим — чудовисько. Що далі? Тікати від нього в одній піжамі під час буйної хуртовини, без речей і грошей, заблукати в лісі. Їй замерзнути на смерть, а мені отримати обмороження трьох пальців на нозі й осліпнути.   

Що в підсумку? Вітчим у в'язниці, мати в могилі, а я розбита після реабілітації. 

Ідеальний сценарій для книги Гюго, але потрібно додати ще кілька мелодрамматичних подій і зробити сумний фінал, де хто-небудь вип'є отрути. 

Інтернет міг повернути мені потяг до життя, або дати хоч якусь нову мету. Принаймні, я на це сподіваюся. Школу довелося кинути: там не було інклюзивних класів. Тепер ми реєструвалися в державній програмі, щоб через рік я могла потрапити в спеціалізовану школу для сліпих. Я не просто боюся нового світу, але навіть не знаю, що цілий рік у ньому робити. Звичайно, ми з батьком почали домашнє навчання, щоб я не втратила навичок, коли повернуся, але це було ніщо. 

Я втратила так багато, що життя стало просто порожнім. 

І тоді інтернет все-таки підкинув мені дещо корисне, крім статей «Як жити зі сліпотою». Я знайшла методику стародавньої тибетської медитації, яка обіцяла створити власний маленький світ, і зануритися в нього аж до найдрібніших відчуттів. Це не просто уява, а техніка позамежного рівня. Щось на кшталт усвідомленого сну, і навіть краще. Збудований світ сприйматиметься реальним на всі 90%, у ньому можна робити все: торкатися, відчувати, розмовляти, чути, і головне — БАЧИТИ.  

Що ще потрібно сліпій людині, щоб втратити зв'язок із реальністю?

Природно, що я не могла не спробувати. Вільного часу, отже, стало надто багато, ніби всесвіт хотів дати мені час для освоєння нової техніки. Що для цього було потрібно? Глибокий покроковий самогіпноз, і до безглуздості дивна римована мантра:

"Хай коло часу замкнеться в мені,
В безмежний простір я йду у тиші.
Стихії кличуть, відчиняючи шлях,
Немає більше страху на плечах.
Злиття з вічним — це мій новий день,
Відкриті брами безмежних ідей."

Перед очима вібрують, постійно змінюючи форму, геометричні фігури, схожі на калейдоскоп. Стискаючись і деформуючись, вони стають дедалі меншими і химернішими. Квадрат стискається в ромб, той перетворюється на шестикутну зірку, а потім його кути вирівнюються, роблячись колом, схожим на зіницю неіснуючого звіра. Я вдивляюся глибше в ці дикі очі-абстракції, бачу, як усередині них народжуються нові зірки-овали, і входжу в них, наче мчу кометою крізь зоряну туманність. 

Я відкриваю очі. Я бачу.