Перша зустріч

Усе велике починається з малого — погляду, руху, тиші. Миті, якої ще нема в пам’яті, але вже тремтить у майбутньому, мов листок на вітрі. Перша зустріч — це завжди більше, ніж просто подія. Це тріщина в звичному, куди пробивається нове світло.

Я не знала, що це — вона. Не знала, що саме цей момент переверне щось усередині, як перевертають пісочний годинник, щоб знову дати часові бігти.

Все почалося з дрібниць. Може, з того, як він стояв, опершись на дверну раму. Або з того, як несподівано просто усміхнувся. Та усмішка не прагнула вразити. Вона просто була — як день, що приходить без дозволу.

Слова не одразу знайшлись. Ми обмінялись якимись буденними фразами — тими, що ніби нічого не значать, але у них приховане зерно знайомства. У кожному «Привіт» ховається цілий всесвіт можливостей.

Я пригадую, як тоді дивилась на його руки. Не знаю чому — просто вони здавались справжніми. Теплими. Сильними. Людськими. Як і він. Уперше за довгий час мені захотілось вірити, що світ — не тільки зі сталі та напруги, а ще й з дотику, який не ранить.

Нам не потрібен був привід, щоби зустрітись. Але ця зустріч стала приводом вірити, що деякі речі приходять саме тоді, коли потрібно. Не раніше, не пізніше.

Тоді я ще не знала, ким він стане. Чи стане взагалі. Але вже знала одне: цей день я запам’ятаю. Бо з цього моменту в мені проросло щось нове. Може, не кохання. Може, надія. Або пам’ять. Точна, як слід на піску. Крихка, як подих. Жива.

Перша зустріч — це завжди трохи диво. І навіть якщо потім усе зруйнується — цей початок не відняти. Бо саме він доводить: ми здатні відчути, як починається щось важливе.