Невзаємна любов — мов тиша після симфонії

Невзаємна любов — це музика, яку чуєш лише ти. Тиха, нескінченна, обволікаюча. Вона лунає в тобі, коли інший вже пішов, не почувши навіть першої ноти.

Це не трагедія і не кара. Це — досвід, глибина, на якій виростають нові береги твоєї душі. Бо любити — завжди означає бути сміливим. А любити без надії — це вища сміливість, що не шукає нагород.

Ти вдивляєшся в очі, які не затримуються на тобі. І все одно — бачиш там сонце. Будуєш замки з усмішок, які адресовані комусь іншому. А потім охороняєш ці замки, ніби вони справжні. Бо любов — навіть одностороння — справжніша за безліч поверхневих обмінів симпатіями.

Невзаємна любов не просить. Не смикає за рукав. Вона мовчить. І саме в цьому мовчанні — її гідність. У тій хвилині, коли ти не сказав "а я ж тебе…" — ти вже не той, ким був раніше. Ти — глибший. Чистіший. Трохи сумніший, але світліший.

І, може, найважливіше — невзаємна любов показує, на що здатне серце. Що воно вміє не тільки просити, а й дарувати. Не тільки чекати, а й залишати. Не тільки плекати ілюзії, а й обирати гідність. Бо справжня любов — навіть невзаємна — не принижує.

Це тиха весна, що приходить у ніч. І хоч її цвіт ніхто не побачив — він розцвів. І цього досить.

Бо іноді найвищий вияв любові — це не обійняти, а піти. Не вимагати взаємності, а побажати щастя. І залишити свою ніжність у тиші, де вона стане симфонією лише для одного серця — твого.

І це вже не поразка. Це — чисте, як дощ, прозоре, як сльоза, доросле, як весна — кохання.