Коли згадую тебе

Горобчик співає тоді, коли згадує весну. Його спів — не просто звук, а тихе свідчення надії, спогад про тепло, яке проймає крила, про сонце, що ніжно торкалося перших молодих пагонів. Він співає не для когось, а просто тому, що серце пам’ятає. Йому не треба весни — вона живе в ньому.

І я — як той горобчик. Коли згадую тебе, моє серце теж починає співати. Без слів, без нот — лиш внутрішнім, нечутним для інших звучанням. Бо пам’ять про тебе — це не подія, не факт, не дата. Це стан. Це мить, яка живе поза часом.

Я радію не розумом — він завжди обережний, він зважує, аналізує, ставить під сумнів. Я радію душею. Вона не питає дозволу на щастя. Їй достатньо згадки — твого погляду, сміху, випадкової фрази, що колись розвіяла мої тривоги. В душі ці речі не тьмяніють. Навпаки — світяться яскравіше з кожним роком.

Ця радість — не гучна. Вона тиха, майже сором’язлива. Її не видно ззовні, але вона — як ранкове світло у вікні: наповнює все навколо сенсом. Я не знаю, чи думаєш ти про мене, коли небо пахне дощем, чи згадуєш мій голос у хвилини тиші. Але я знаю одне: згадка про тебе для мене — мов весна для горобчика.

Це не кохання в традиційному сенсі. Це щось глибше. Це — подяка. За сам факт твого існування в моєму житті. За те, що колись був день, коли наші шляхи перетнулися. І тепер, коли я згадую тебе — я не сумую. Я живу повніше. Я відчуваю. Я вмію радіти.

Бо навіть найменша згадка про тебе — це вже весна в мені.