Втрата

Секунди здавались вічністю. Час розтягувався, мов болісна струна, що от-от порветься.
У цій миті — життя й смерть переплелись у мученицькій драмі, де неможливо було відрізнити кінець від початку.

Його очі…
Майже скляні, незбагненні.
Вони досі мали ту саму глибину, але спокій у них зник. Натомість з’явився страх — дикий, давній, тваринний.
Наче з фільмів жахів, де в погляді героя замикається останнє прохання про порятунок, якого вже не буде.

Навколо все стиснулося. Повітря стало важким, мов свинець.
Вона тримала його, трясла, кликала — але її голос губився серед паніки й холоду.
Власні руки здавались чужими — надто слабкими, надто тремтячими.
Із кожною секундою безсилля заповнювало її зсередини, немов отрута. Щоки палахкотіли рожевим від напруги, а потім — багровим. Як у момент, коли серце тріскає від страху.

І тоді — крик.
Крик, що рознісся вулицею, ніби удар дзвону.
Крик, який не був просто звуком — він був усім: болем, розпачем, відчаєм, втратою.
Сама ніч завмерла, притиснувшись до землі. Саме небо ніби на мить потьмяніло.

Але… серед цього шаленства — рух.
Його рука, холодна, тремтяча, але жива, піднялася. Повільно. Ніби крізь воду.
Долоня торкнулася її палаючої щоки.
Погляд — вже тьмяний, уже по той бік — знову набув ясності.
Губи, синіючі від холоду, ледь-ледь розімкнулись:

— Мені боляче… від того, як ти кривдиш себе.
Обіцяй мені… більше цього не робити. Обіцяй бути щасливою…
Я… завжди поруч. Завжди… радітиму твоїй радості…

Слова, прості — але в них було все.
Прощання.
Любов.
Прохання, що важить більше за останній подих.

І цей подих… був останнім.
Рука впала на холодний бетон. Порожнеча розлилась між ними, мов чорнило на папері.

Дівчина кричала знову.
І цей другий крик уже не просив порятунку.
Він приймав трагедію. Він замкнув її в часі.

Вулиця завмерла. Люди мовчки зупинялись.
А стіни навколо — старі, побиті дощами — назавжди зберегли пам’ять.
Про кохання, що не встигло згоріти.
Про смерть, що прийшла надто рано.
І про момент, який змінив усе.