Золоте листя повільно пролітало між нами, а ти продовжував дивитись у мої очі.

Пізня осінь огортала нас своїм лагідним теплом — тим останнім подихом природи перед довгою зимовою тишею. Повітря було просякнуте запахом вогкості, м’якої землі та стиглих яблук, що вже ніхто не збирав. Листя кружляло навколо нас у безмовному танці, наче сама осінь хотіла ще трохи залишитися — тільки з нами, тільки для нас.

Ти стояв навпроти, зовсім близько, а все одно так ніби на іншому боці тиші. Вітер дмухав у твоє волосся, і воно вперто падало на лоб, але ти не зводив з мене погляду. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє хтось дивився на мене так — ніби не просто бачив, а відчував. У кожному погляді було щось більше, ніж просто увага. Наче ти не питав, не чекав відповіді, а просто був. Поруч. Повністю. Без вимог.

Навколо — розмитий світ, шелест, бурштинове світло сонця, що пробивалося крізь гілки. Все злилося в одну мить, де не було ні "до", ні "після". Лише ми — у тій тиші, в тому осінньому повітрі, в листі, яке падало між нами, мов символ усіх моментів, які нам ще належало прожити.

Я хотіла щось сказати. Хотіла розповісти, як сильно мене торкає твоя присутність, як цей погляд гріє сильніше за будь-які слова. Але нічого не промовила. Бо виявилося — мовчання іноді говорить більше.

І саме тоді, серед осені, що вмирала так красиво, я зрозуміла: справжній зв’язок не потребує доказів. Його не треба рятувати чи доводити. Він просто є.

Як твій погляд, що залишився в мені.
Як листя, що м’яко лягло мені на плече.
Як тиша, в якій ми обоє почули одне одного.