Лист зізнання

Холодна зовні, ніби осіння прохолода, але мила й тепла всередині — мов ранкове сонце, що сором’язливо торкається шкіри. У тобі є щось від магії — не гучної, не театральної, а тієї, що тихо змінює світ. Ледь помітно. Одним лише поглядом. Присутністю. Диханням.

Я згадую тебе — і моя уява вимальовує дивовижну картину.
Ти сидиш біля великого вікна, що майже торкається підлоги. За склом — дощ. Не рвучкий і шалений, а спокійний, розмірений. Такий, що здається — він розповідає історії. Вода стікає прозорими доріжками по склу, створюючи химерні візерунки, і ти, не відриваючись від книжки, іноді на них поглядаєш, ніби намагаєшся прочитати між рядками природи.

Ти закутана в теплий, м’який плед кольору кориці. Волосся недбало зібране або вільно розсипається по плечах. Світло — золоте, м’яке, приглушене — пробивається крізь хмари і лягає на твоє обличчя. На щоки, що злегка порожевіли від контрасту між холодом за вікном і теплом чашки у твоїх руках.

Книга — стара, з пожовклими сторінками, що шарудять при перегортанні. Ти читаєш повільно, уважно. Очі вбирають кожне слово, а душа — кожне відчуття. Іноді затримуєш подих. Іноді торкаєш пальцями сторінки, ніби вловлюєш більше, ніж просто текст.

Аромат кави — насиченої, з ледь вловимими нотками кориці й ванілі — переплітається з запахом дощу. Вікно відчинене на кілька сантиметрів, і свіже повітря приносить з собою запах мокрої землі, мокрого листя, тиші.

Цей вечір мов створений для тебе. Він не вимагає слів.
Він — про дотики, світло, тепло і внутрішній спокій.
І ти — центр цієї сцени, але не як героїня вистави. А як душа, що перетворює звичайне в прекрасне.

Твоє існування — це той самий ніжний, невловимий смак, що робить світ м’якішим. З тобою навіть дощ здається теплим.