Недопалок

Погашений недопалок. Попіл – розтертий, розмазаний прямо по столі, утворюючи лінії із загиблої цигарки. Десь валяються залишки тютюну – треба скласти його в коробок, на «чорний день».

«Ну давай, ламай все, ми же міліонери!» – луною в голові слова матері.

— За тебе! — звучить гордо, пафосно, святково. Чарка перекидається і залишає за собою лише обличчя, що скривилося в гримасі відрази до смаку алкоголю.

Це було справжнє свято. Всі веселилися, жартома кажучи, що хотіли б вони повернути свої двадцять два. Радіо(зовсім нове, ще з запахом фабрики), котре на честь особливого дня було увімкнене на станції лише з музикою. Сімейна дискусія, прохолодний жовтневий протяг; торт, що очікує свого часу. І кухня — саме сьогодні вона була пустою і манила своєю одинокістю.

Арсеній не зміг піддатися спільній метушні(котру, поза всім, нарікають веселощами) і відсторонився в найбільш пусту частину квартири. Лампочка, що висіла на скривленому дроті, підморгнула йому. Він сів на тверду софу і намагався розгледіти у вікні хоча би щось. Пелена туману припускала до погляду лише власний ніс і віконний відлив. Арсеній не був дурним — тому він доволі швидко зрозумів, що спроби розгледіти хоча би щось на вулиці марні і перестав це робити.

Хлопець відкинув голову назад і на декілька секунд прикрив очі. Іменинник прекрасно розумів: коли він розплющить очі, там буде лише стеля. Але з думкою «а раптом» він все-таки відважився на цей відчайдушний крок. Від дурного передсмаку трохи зіщулився, але все-таки розкрив повіки. Там стеля. Він так і знав.

Закинувши одну ногу на диван, Арсеній подивився на шрам у себе на руці. Ну до чого ж це був дурний шрам!

Йому тоді було щось штибу семи. Сеню ледве не вперше відпустили самого гуляти на вулиці, від чого хлопчик відчував себе дуже дорослим і відповідальним. Його тодішній товариш(наче, Гліб) був дитиною розв’язною і веселою.

— Пошлі в розвєдчиків грать, малявка! — прозвучало з вуст Гліба, який був на декілька сантиметрів вищим за Сеню.

— А це як? — Очі малюка заблищали, що казало про його зацікавленість.

— Значить, правіла такі: ми по очєрєді залізаєм друг другу на плечі і дивимося шо там роблять люди на первих етажах. А потом шопотом кажемо тому, хто нас держе. Послє цього, той хто держав переказує все. Ясно?

Сеня слухав все уважно і половину навіть зрозумів. З іншим розбереться по ходу! Головне — вчасно кивнути головою, показуючи, що тобі усе ясно і якомога швидше почати грати.

Гліб першим визвався подивитися на життя у чужому вікні. Перше, що він побачив — вгодований кіт з дуже довгою і м’якою на вигляд шерстю. Чотирилапий розглядав захоплюючу навколо вулицю, на якій, скоріш за все, ніколи й не опиниться. Обличчя дитини, що просувається у захисну решітку, ніяк не збентежило його: по-перше, він був доволі досвідченим котом і багато чого уже бачив на своєму шляху; по-друге, він же не собака, щоб одразу сповіщати всіх своїх співмешканців про незваного гостя. Тому пухнастий подивився пару секунд Глібу у очі, повільно прищурив погляд і продовжив своє вивчення світу навколо.

Тим часом квартира була обставлена зовсім недурно: на стіні висів неймовірної краси килим(цікаво, де вони його дістали?), під ним же знаходився диван з телевізором «Бєрьозка» навпроти. Шпалери були темно-жовтого кольору з акуратними візерунками, що повторювали один одного і плавно перетікали по стінах. На розкладному столі в куті кімнати виднілося декілька кришталевих блюд, наповнених їжею. «Празднік походу», — подумалося юному розвіднику.

— Ну шо там? — ледве витримуючи вагу товариша, прокректав Сеня.

— Та січас, дай все роздивиться.

Гліб сильніше вгледівся, щоб відблиск серпневого сонця не так сильно заважав його спробам проковтнути кожний шматочок цієї кімнати. Але раптом двері в приміщення відчинилися і туди шустро увійшла жіночках середніх років з черговою стравою у руках. Відштовхнувшись якомога швидше від вікна, мало не проваливши місію, розвідник-дебютант зовсім забув про те, що його тримає трохи дурнуватий товариш, котрий не зміг вчасно усвідомити, що час робити ноги. Як наслідок — падіння, удар, крики: налякані у Сені і злі у Гліба. Другий же за лайками не помітив, як приклав всім своїм тілом Арсенія до асфальту і лежав так ще декілька секунд.

— Ну і шо там з ігрою нашою? — трохи заспокоївшись запитав потерпілий, поки зле тіло намагалося злізти з нього.

— Та всьо! — прикрикнув халамидник.

— А чого?

— Ну, якби коє-хто був умнішим, у нас би вийшов прєкрасний альянц! А так… — З образою сказав Гліб.

— Ну не волнуйся, ти ще поумнієш! — без дещиці сарказму промовив Арсеній.

— Ах ти! — почав було розбишака, але в мить спинився.

Його ніби льодяною водою облило, коли він побачив руку друга, яку він намагався дістати з-під своєї спини. Там було багато темної крові, яку раніше обидва товариша ніколи не бачили і щось стирчало біля ліктя.

«Тьотя, поможіть!» — останнє, що почув постраждалий і втратив свідомість.

***

— Откритий перелом локтя, ще голову забив на свою голову… А там ще і хірург попався з інтернатури, нічо не знає, а такого з себе корчить! Да уж, такі діла… Ну виписали і слава Богу! — на видиху промовила мати Сені — звичайна радянська товаришка з двома дітьми і чоловіком-партійцем міського масштабу.

Пройшло вже два місяці, як малюк постраждав. Все зрослося і він міг рухати рукою і вести стерпну життєдіяльність(якою вона й була до травмування). Єдина відмітка — величезний шрам, який ще був червоним, але вже нагадував якусь дивакувату хмаринку.

Потерпілий разом з мамою після виписки одразу приїхав до бабусі. Та, завчасно знаючи про приїзд онука, встигла підготуватися. Звісно, багато вона дозволити собі не могла на свою пенсію, але вкладала душу абсолютно в усі страви. Стіл, що стояв у гостинній сяяв діамантовим блиском, а в натертих тарілках красувалися пиріжки, що заповнили усю кімнату ароматом здоби і вишні.