Глава 6: Власна ВОЛЯ

Сивий командир зробив крок усередину стайні. Його чоботи ступали абсолютно безшумно, ігноруючи хрускіт сухої соломи під ногами. Зелене світло компаса вихоплювало з темряви силуети двох мертвих вершників, але на обличчі чоловіка не було ні жалю, ні люті. Тільки холодний, професійний інтерес.

​— Ерік і Торвальд були хорошими шукачами. Але занадто покладалися на залізо і замало — на чуття, — сивий повільно сховав пульсуючий диск до кишені й нарешті поклав долоню на руків’я свого меча. — Ти ж прорахував їх, так? Я бачив твій погляд ще вранці. Ти не дурник. Ти — чиста судина, яку Клинок заповнив своєю волею.

​Хлопець не відповідав. Його серце калатало у шаленому ритмі, але розум залишався крижаним, як нічний підвал. Чорна сталь уламка в його руці стала теплою, майже рідною. Світ навколо знову розпався на лінії та вектори.

​Проте цього разу математична схема бою давала збій.

​Сивий стоїть ідеально. Вага розподілена рівномірно на обидві ноги. Центр ваги занижений. Рука на руків’ї розслаблена — це ознака того, що він вихопить меч за частку секунди. Жодної відкритої зони. Жодного зайвого кута атаки. Він не залишає мені навіть сотої секунди на помилку.

​— Мене звуть Калеб, — сказав сивий, і в ту ж мить довге, витончене лезо з тихим дзвоном вийшло з піхов. На відміну від звичайних мечів його підлеглих, ця сталь була вкрита густою сіткою срібних насічок, які блідо засяяли у сутінках. — І я заберу те, що належить моєму Ордену.

​Калеб рушив уперед. Він не біг, але його швидкість була лякаючою.

​Хлопець ледве встиг зорієнтуватися, коли срібне лезо свиснуло прямо перед його очима. Він різко відсахнувся назад, але кінчик меча все ж зачепив куртку, розірвавши тканину на грудях. Другий удар Калеба йшов слідом — горизонтальний розчерк, спрямований у шию.

​Хлопець упав на коліно, пропускаючи смерть над головою, і з розвороту спробував дістати уламком стегно командира.

​Дзинь!

​Звук зіткнення двох клинків виявився неочікувано гучним. Сивий заблокував удар, навіть не подивившись униз, і миттєво крутонув руків’я, вибиваючи уламок з рук хлопця. Чорна сталь із глухим звуком відлетіла в дальній куток стайні, зарившись у солому.

​Сила, що підтримувала м'язи підкидька, миттєво згасла. Тіло знову налилося свинцевою втомою, а збиті кулаки вибухнули нестерпним болем. Хлопець відлетів до дерев'яної перегородки, важко дихаючи.

​Калеб зупинився над ним, тримаючи меч біля його горла. Кінчик сталі злегка торкався шкіри, залишаючи тонку червону лінію.

​— Без зброї ти ніхто. Просто бруд під ногами, — тихо промовив Калеб, опускаючи очі на хлопця. — Клинок дає силу лише тоді, коли ти тримаєш його в руках. Без нього ти знову той самий німий недоносок.

​Він замахнувся для фінального удару, щоб покінчити з цим. Але Калеб не врахував одного.

​Хлопець справді більше не відчував магічної сили Клинка. Але його власний розум, загартований роками знущань і принижень, нікуди не зник. Холодний розрахунок, який увімкнувся вранці під час сутички з Гертом, належав не магії. Він належав йому.

​Поки Калеб піднімав меч для замаху, хлопець зауважив, що права нога командира на міліметр зсунулася вбік, тримаючи рівновагу на слизькій від крові соломі.

​Хлопець не став тягнутися за зброєю. Зібравши останні сили, він різко викинув обидві ноги вперед, вибиваючи опорну ногу Калеба.

​Командир не чекав такого відчаю від «безсилого» підкидька. Він втратив баланс і хитнувся назад, а його меч прорізав порожнє повітря.

​Цієї секунди хлопцю вистачило, щоб рибкою кинутися в солому, туди, де ховався Клинок Очищення. Пальці знову торкнулися обмотаного шнуром руків’я.

​По венах наче пустили рідкий вогонь. Руни на чорній сталі спалахнули чистим, багряним світлом, розганяючи сутінки стайні. Хлопець розвернувся, уже не ховаючись і не тікаючи. Тепер його очі горіли тим самим багрянцем, що й лезо.

​Калеб, який якраз повернув рівновагу, вперше за вечір застиг, а на його обличчі з'явився проблиск справжнього, глибокого занепокоєння.