Глава 4:Під покровом брудної соломи

Герт різко зупинився, мало не спіткнувшись об власні ноги. Повіддя натягнулися, коні невдоволено зафиркали. Мить наймит розгублено переводив погляд із сивого вершника на хлопця, а потім на його обличчі знову з'явилася звична зверхня гримаса.

​— Та це так, мілсдарю, ніхто, — улесливо затеревенив Герт, шморгаючи носом. — Підкидьок тутешній, прибахнутий трохи. Хазяїн його з милості тримає, щоб стайні чистив та гній виносив. Він і розмовляти до ладу не вміє, німий як риба. Не зважайте, шляхетний пане.

​Сивий не ворухнувся. Його супутники за спиною синхронно, майже непомітно, перенесли вагу в сідлах — готові діяти за найменшим знаком командира.

​Вершник повільно спустився з коня. Його дорожні чоботи з м'якої шкіри глухо стукнули об примерзлу землю. Він підійшов ближче, і хлопець відчув важкий запах заліза, конячого поту та сухого полину. Шрам над лівою бровою чоловіка сіпнувся.

​— Німий, кажеш? — тихо перепитав сивий, зупиняючись за крок від підкидька. — А кулаки звідки збиті в м'ясо? Теж об гній поранів?

​У голові хлопця знову спалахнула та сама математична схема.

​Він занадто близько. Якщо викинути руку вперед — можна дістати до горла. Але його ліва рука лежить на руків'ї меча. Тільки-но я смикнуся, лезо вийде з піхов швидше, ніж я закінчу рух. Варіантів перемогти тричі сильніших воїнів — нуль.

​Внутрішня пустка підказала єдине правильне рішення: грати роль до кінця. Сила, яку він отримав уночі, мала залишитися таємницею.

​Хлопець навмисно опустив плечі, зсутулився, ховаючи міцну посадку корпусу, яку отримав після ночі в підвалі. Він повернув у погляд колишній, добре знайомий страх, затремтів і винувато втягнув голову. Потім повільно підняв зболені руки, показуючи розбиті суглоби, і злякано вказав на важку тачку з гострими залізними краями та держак лопати.

​— А-а... б-ба... — вичавив він із себе хрипкий, незграбний звук, наче й справді ледве міг зв'язати два слова, і злякано відступив назад, втискаючись у стіну стайні.

​Герт позаду голосно гигикнув:

— Я ж казав, пане! Недоумок він. Мабуть, знову тачку не втримав або об колодязь гепнувся. Руки в нього з дупи ростуть, от і б'ється постійно.

​Сивий вершник довго дивився хлопцю прямо в очі. У цих очах зараз не було «замерзлого озера» — лише переляк дикого звіра, загнаного в куток. Але чоловік зі шрамом був занадто досвідченим, щоб повірити просто так. Він різко, без попередження, зробив короткий випад вперед, імітуючи удар у живіт.

​Це був тест на рефлекси.

​Звичайний стайничий мав би злякано зойкнути і впасти. Боєць — заблокувати удар або відскочити в бойову стійку.

​Хлопець побачив цей рух за частку секунди до того, як він почався. М'язи вимагали перехопити руку вершника і зламати лікоть. Але розум наказав: «Падай».

​Він не просто відступив — він незграбно перечепився за власну лопату і з глухим стогоном повалився спиною прямо на купу брудної соломи, закриваючи голову руками від удару, якого насправді не було.

​Сивий повільно випрямився і прибрав руку. Напруга в його постаті зникла.

​— Справді, дурник, — розчаровано промовив він, втрачаючи до хлопця будь-який інтерес. Він повернувся до своїх супутників. — Помилка. Шукаємо далі. Герт, веди до хазяїна. Нам потрібна карта околиць.

​Коли вершники разом із Гертом зайшли в корчму і важкі дубові двері зачинилися, хлопець повільно підвівся з брудної землі. Він обтрусив солому з одежі.

​Страх зник з його обличчя миттєво, поступившись місцем холодному, смертоносному спокою. Він подивився на вікна корчми.

​Вони шукали те, що лежало під гнилою соломою в підвалі. І тепер хлопець знав: часу в нього залишилося обмаль.

​Він не міг чекати до глибокої ночі. Вершники засіли в головній залі корчми, і крізь тонкі шибки до стайні долітав глухий гуркіт їхніх голосів, брязкіт кухолів та важкий тупіт хазяїна, який особисто прислужував непроханим гостям.

​Хлопець повернувся до роботи, але тепер кожен його рух підкорявся новому ритму. Він підносив воду, чистив стійла, згрібав гній, але очі безперестанку фіксували деталі.

​Троє коней у дальніх стійлах. Готові до галопу, осідлані. На луках сідел — переметні торби. Вони приїхали здалеку. Якщо тікати, мені потрібен один із цих коней. Але вивести тварину без шуму посеред дня — самогубство. Потрібно чекати сутінків.

​Сутінки в цих краях падали швидко й брудно, огортаючи двір сизим туманом від боліт. Тільки-но перша сіра імла торкнулася стін стайні, хлопець ковзнув до підвального віконця.

​Він діяв безшумно, наче розчинявся в повітрі. Спустившись у сиру темряву підвалу, хлопець підійшов до кута. Пальці безпомилково занурилися в гнилу солому, намацали холодну, шорстку поверхню.

​Коли він витяг уламок на світло, по тілу знову пройшла знайома вібрація. Іржа на металі в напівтемряві здавалася не рудою, а темно-багряною. Лезо було дивної форми — вигнуте, з щілинами для стікання крові, без ефеса, просто обмотаний брудним шнуром шматок смертоносної криці. Щойно його долоня стиснула руків'я, м'язи перестали боліти. Розум знову став крижаним.

​Він сховав уламок під стару куртку, затягнувши пояс тугіше. Це була його єдина зброя. І його єдиний квиток з цього пекла.

​Хлопець обережно визирнув із підвалу. Двір здавався вимерлим, але в залі корчми раптом стало занадто тихо. Музика, що зазвичай гуділа вечорами, не грала.

​Раптом дубові двері корчми з гуркотом розчинилися.

​На поріг вивалився Герт. На його обличчі не було звичної пихатості — лише дикий, тваринний жах. За ним повільно вийшов один із темно-синіх вершників. У його руці був оголений меч, лезо якого блідо блищало в сутінках.

​— Я... я не знаю! Присягаюся, пане, я нічого не брав! — заверещав Герт, задкуючи й падаючи на коліна прямо в багнюку. — Я звичайний наймит! Хазяїн... хазяїн знає, де старі карти!

​— Нам не потрібні карти, — почувся спокійний, холодний голос сивого командира, який з'явився на порозі слідом. — Компас мовчить, коли ми поруч із картами. Але зараз він просто божеволіє. Те, що ми шукаємо — тут. На цьому дворі. Воно прокинулося минулої ночі.