Глава 3:Кров на льоду

Сонце піднялося вище, але не принесло тепла. Його бліде світло лише підкреслило бруд заїжджого двору: калюжі з весняною кригою, купу гною під стіною стайні та сірий, вицвілий тиньк на стінах корчми.

​Хлопець працював механічно. Руки, які ще вночі судомно стискали іржавий залізяку, тепер тримали держак дерев'яної лопати. Зболені м'язи більше не пекли — вони заніміли, перетворившись на тугі, слухняні джгути. Внутрішній прорахунок, який увімкнувся під час сутички з Гертом, нікуди не зник. Він просто затих, заліг на дно свідомості, як хижак у гущавині.

​— Гей, малий! Живіше ворушися, бо хазяїн знову спину полатає! — крикнула з порога кухні стара Марта, вихлюпуючи на землю цебер помоїв.

​Він не відповів. Не тому, що був німим, як думав Герт, а тому, що слова зараз здавалися зайвим, непотрібним шумом. Він просто закинув чергову порцію брудної соломи на тачку.

​У голові крутилася лише одна думка: хтось прийде.

​Той, хто залишив уламок у підвалі, не міг просто забути про нього. Такі речі не гублять випадково. Іржа на металі була свіжою, наче її навмисно виростили магією чи отрутою, а сама форма леза... Хлопець не був ковалем, але відчував: ця сталь була створена не для праці. Тільки для того, щоб пускати кров.

​Ближче до полудня біля воріт почувся тупіт копит. Це були не звичні коні місцевих селян чи вантажні клячі торгівців. Копита стукали сухо, чітко, підковані дорогою крицею.

​Хлопець зупинився і витер піт чолою.

​До двору в'їхало троє вершників. На них були важкі дорожні плащі глибокого темно-синього кольору, майже чорні в тіні. Каптури насунуті низько, але навіть так було видно витончені, хижі руків'я мечів, що стирчали з-за спин. Вони не тримали зброю напоготові, але сама їхня посадка в сідлах говорила про те, що кожен із них готовий до вбивства секунди за півтори.

​«Швидші за Герта. Набагато швидші», — миттєво відзначив мозок хлопця, прораховуючи відстань до найближчого укриття.

​Старший із вершників, чоловік із сивою акуратною борідкою та шрамом, що перетинав ліву брову, зупинив коня прямо перед тачкою хлопця. Навіть не дивлячись на підкидька, він кинув повіддя Герту, який уже підбігав, улесливо згинаючись у три погибелі.

​— Коней овесом. Найкращим, — голос сивого звучав тихо, але в ньому відчувався метал. — І поклич хазяїна. У нас до нього справа. Оглядова справа.

​Герт закивав, ледь не замітаючи носом землю, і потягнув коней до стійл. Проходячи повз хлопця, він застережливо блимнув очима, мовляв: «Тільки рипнись, прибахнутий».

​Але сивий вершник раптом затримав погляд на калюжі біля ніг хлопця. Точніше, на кривавій воді, що стікала з його розбитих кулаків і вже встигла підмерзнути на землі. Чоловік повільно перевів погляд на обличчя підкидька. Його очі звузилися, перетворившись на дві темні щілини.

​— Зачекай, — кинув він Герту, не повертаючи голови. — Хто цей хлопчина?

​Історія набирає обертів, з'являються перші серйозні гравці. Як ви хочете назвати цю третю главу? І в яке русло повернемо сюжет далі — чи розкриють хлопця прямо зараз, чи він спробує приховати свою таємницю?