Коли перші сірі промені пробилися крізь щілини підвального віконця, він уже закінчив. Іржавий уламок зник глибоко під шаром гнилої соломи. Крижана вода з бочки обпекла обличчя, змиваючи запіклу кров із розбитих кулаків, але так і не змогла вгамувати пожежу в перенапружених м'язах.
Він вийшов нагору.
Світ зустрів його звичним гамором, запахом дешевого елю та сирості. Для всіх інших це був просто ще один буденний ранок, де він — лише тінь під ногами. Його день почався зі стаєнь. Важкі відра з водою відтягували руки, змушуючи зболені м’язи ніби знову наливатися свинцем, але він не дозволив собі навіть нахилити голову.
— Гей, недоноску, під ноги дивись!
Важкий поштовх у плече відкинув його до стіни. Це був Герт — один із місцевих підручних, дебелий чолов'яга з кулаками, схожими на пивні кухлі. Раніше після такого удару він би злякано втягнув голову в плечі або винувато забурмотів вибачення. Раніше всередині все вибухало б від безсилої образи.
Тепер там була пустка. Холодна, крижана пустка, в якій увімкнувся чистий розрахунок.
Він не впав. Стіна лише зафіксувала його корпус, який за ніч став міцнішим за камінь. Поки Герт гоготав, задоволений своєю «силою», хлопець дивився на нього. Але дивився не на обличчя, а на те, як Герт стоїть.