Гріх

Чергове лихо, здається, остаточно добило Тамару. Вона зовсім перестала посміхатися, жартувати. Думалося, вже ось-ось вишкрябається зі своїх бід, а тут на тобі. Геть зсутулилася, схудла, обличчя вкрили темна туга і печаль.

Наближалися Новорічні та Різдвяні свята. Подзвонив брат. Гадала, буде вітати з прийдешніми, а він «порадував»: мати чудить, ходить по містечку, базару, збирає милостиню.

– Вже зовсім виживає з розуму, – сумно закінчив.

Батько помер кілька років тому, і мати залишилася жити сама. Їй уже йшов дев’яностий рік. Тамара не могла забрати її до себе, бо не було місця в одній кімнаті, а мати не хотіла йти до Богдана: не ладила з невісткою. Та її просто ненавиділа, хоч у них місця море. Двоповерховий особняк. Отак і шарпалися між собою. Тамара слухала оте чергове ниття братика, не витримала і сказонула:

– А ти не можеш забрати матір до себе? Живеш поруч у своїх хоромах. У тебе, мабуть, кожний кіт і собака мають окремі кімнати.

Той зірвався, як з ланцюга, почав кричати, доводити:

– Мати на твою доцю записала будинок, ти його продаси, будеш мати десятки тисяч доларів. То бери і доглядай її.

Тамара слухала-слухала і кинула трубку. Зрозуміла, що нічого нікому не доведе.

На Різдво хтось із самого ранку у двері подзвонив. Невже колядники так раненько? Відчинила – й очам своїм не повірила: на порозі стояла мати з клунками, поруч жіночка, соціальний працівник, котра опікувалася нею. На запитання, чому не відвезли до брата, пояснила: той категорично відмовився. Не зважив і на те, що матері того дня виповнилося дев’яносто. Тамарі не плакати, вити хотілося.

Кожен день перетворився у пекло. Мати вночі зривалася, кудись бігла. Постійно заговорювалася. Коли залишалася сама, кричала, колупала двері. Люди збігалися, хотіли викликати поліцію. Тамара спала з Ганнусею на ліжку, мати – на дивані, а така хвора Мар’яна – на підлозі.

Тиждень витримали, і тоді Тамара відважилася відвезти матір назад, там і пожила трохи. До брата не заходила, бо страшенно образилася. Вдома старенька прийшла до тями, все дякувала, що її вернули в рідну хату. Правда, безпорядок тут був жахливий. Тамара почала прибирати, виносити непотріб надвір, а мати тихцем тягала назад і ховала. Виглядало те кумедно, та було не до сміху. Бо те ж саме доводилося переробляти по кілька разів.

Подзвонила Мар’яна, розповіла останні новини. У них з Андрієм усе прекрасно. Відчувалося, що дочка весела і ніби щаслива. Вона заслужила. Правда, грошей не вистачає. А ще повідала про останню розмову з дядьком Борисом.

– І знаєш, що він мені розказав? – перепитала. – Що тато втрачав свідомість ще в молоді роки. І його мати про це знала!

– Як? – зойкнула Тамара.

Свекруха пустила сина на вірну смерть?  Закололо у саме серце. Чому, нащо? Та що тепер шкодувати, вже нічого не змінити. Видно, знала, як любив він небо, розуміла, що не зможе заборонити літати. Так і пішов він туди навічно.

Тамара дивилася на матір, шкодувала. Та ділилася планами, хотіла ще трохи пожити, щоб у Ганнусі погуляти на весіллі.

– Така ж вона гарна, моя дорога правнучка! Чи ж доживу? Так трудно, так тяжко…

– Що ж мені говорити, мамо? – почала Тамара. – Я взагалі не живу, а мучуся. За що, за що отак караюсь і так страждають мої дочка, внучка? Чим ми завинили, де согрішили? – і гірко-прегірко заплакала.

– Доцю, не бідкайся і не плач, – заспокоїла мати. – Ні ти, ні вони ні в чому не винні. Я давно збиралася тобі розказати. Коли прийшли перші совєти у тридцять дев’ятому і задумали розвалити великий костел у нашому містечку, мій батько першим викарабкався і збив хреста. Інші, такі ж безбожники, як він, виносили, нищили ікони, розбивали стіни. Гріх то великий і страшний, кажуть люди. Усі погинули, як один. І розповідають, що їхні нащадки будуть спокутувати тую провину до сьомого коліна. Не знаю, правда то чи ні, але люди так говорять.