Серце навпіл

– Хресний, я лежу в реанімації, – сказала у телефонну трубку Мар’яна Григорію Кіндратовичу, навіть не привітавшись.

Він помовчав, а тоді здивовано запитав:

– Ти не жартуєш?

Він добре знав, що Мар’яна повністю вилікувала свою тромбоемболію. Два роки і не згадувала. Ходила завжди весела, усміхнена. Навіть йогою стала займатися. Здавалося, вже всі болячки позаду, забулися. Одного не вистачало – якогось славного молодого мужичка. Про що часто й піджартовував.

– Абсолютно ні. Мені не до жартів, – сумно відповіла Мар’яна. – Просив лікар, і я прошу, щоб ви підійшли.

Хресний відразу схопився і примчав у обласну лікарню, прямо в реанімацію. По Мар’яні не було видно, що хвора. Видавали лишень сумні очі та важке дихання. Правда, вона лежала на ліжку, лікарі не дозволяли підніматися. Доволі молодий завідувач відділення кардіохірургії, обережно підбираючи кожне слово, почав пояснювати:

– Життя Мар’яни у прямому і переносному значенні висить на волосині. Випадок унікальний. Дуже дивно, що досі не наступив фатальний кінець.

Говорив молодий ескулап чітко, розмірено і спокійно. Але від тих слів віяло смертю, та так реально, що все холонуло всередині. Він на те не звертав жодної уваги, продовжував:

– Уявіть на хвилину, що у передсерді, як на волосинці, висить тромб, точніше – малесенький тромбик. Один різкий рух чи напружене зусилля, навіть може кашлянути хвора, він обривається, закриває аорту – і все, кінець.

– Оце ж то що робити, як її рятувати? – мимоволі вихопилося в Григорія Кіндратовича.

– Треба негайно оперувати, – сухо пояснив.

– То в чому справа? – наступав хресний.

– Ми поки що таких операцій тут не робимо, – ніби вибачаючись, пояснив заввідділення. – Треба везти у Київ.

І далі виклав усі подробиці. Потрібно замовляти реанімобіль, щоб хвору довезти. Сама операція дороговартісна – коштує понад двадцять тисяч гривень. Необхідно швидко приймати рішення. Справді, кожна хвилина на вагу золота, точніше – на вагу життя.

– Ми погоджуємося, – гарячково відповів фізик.

– А ким ви приходитеся хворій? – запитав.

– Хресний.

Лікар зам’явся, мовляв, треба, щоб хтось із близьких родичів підтвердив. Григорій Кіндратович швидко набрав телефон до Тамари, все пояснив.

– Але ж у нас грошей немає, – крізь сльози прошепотіла та.

– Я заплачу, про що мова. Треба рятувати дитину.

Вона дала згоду, і наступного дня Мар’яну відправили на операцію. Хресний її супроводжував. У клініку під’їхав і дядько Борис. Одразу прооперували. Так вони вдвох щоночі і щодня чергували біля ліжка Мар’яни кілька днів, доки вона не стала на ноги.

На все життя запам’ятав Григорій Кіндратович розповідь хірурга, професора про операцію. Він велике світило у кардіохірургії. Щойно вийшов з операційної у халаті з підкоченими рукавами. Руки крупні, мускулисті. Як м’ясник, мелькнуло у голові.

– Можете піти у церкву, поставити свічку, – з посмішкою сказав доктор. – У сорочці жіночка прийшла на світ. Сьогодні у неї другий день народження. Вона буде жити.

Фізик глянув на Бориса, у того очі були повні сліз. Сильний мужик, обпалений війною, котрий бачив сотні, а може, й тисячі смертей, не міг витримати. У самого хресного мурашки забігали по тілу, мороз пройняв усього.

– Ми, звичайно, зупиняли серце, – діловито пояснював професор. – Узяв я його на долоню і розрізав. А там у передсерді, як на ниточці, теліпається підлий тромб. Сволоч він така.

Лікар говорив про страшні, по суті, смертельні деталі соковито, образно, емоційно. Видно, мав талант не лише в хірургії. Йому б книжки писати:

– Легенько пінцетом підхоплюю його – і бух у тарілку. Далі прочистили, промили сердечко, зшили, поклали назад і запустили.