Сусанна пішла... назавжди

Мати з дочкою захворіли раптово, несподівано, а от поверталися до життя довго і тяжко. Тамара хоч і стала на ноги, проте рухалася погано. Ліва нога не слухалася, так само й ліва рука. Постійно паморочилася голова. Через п’ять-десять хвилин мусила присісти. Ще гірше почувалася Мар’яна. Вона більше лежала, ніж ходила. У магазин бігала Аня, навчилася готувати. Та весь тягар хатніх справ узяла на себе Сусанна. Приходила до Івановських як у школу. Тамара не уявляла, як би вони жили, якби не подруга. Сам Бог її послав у таку скрутну хвилину.

Тамара мала тепер багато часу, роздумувала про життя, дочку, внучку. Ну що було б, якби вона померла? Як би вони самі собі давали раду? Такі беззахисні, нещасні. Нікому на цьому світі не потрібні. Брат Богдан дзвонить часто, розпитує, шкодує, та не поспішає підкинути копійку, приїхати, щось допомогти. Мати недавно була цілий тиждень. Ніби й добре, що є в хаті рідна людина, та постійно плаче, повчає, відчитує їх усіх. Ну така важка, що спасу немає! Не могли вони всі троє діждатися, доки вона забереться додому. Мабуть, неправильно так думати, але не хотіли її допомоги та ниття.

Зять. Дійшли чутки, що він розійшовся з черговою жінкою, знову живе у матері. Всього за якихось кількасот метрів, проходить щодня поруч. Ну як йому не цікаво, як росте його дитина? Що там робиться у тій голові? А в серці? Видно, там замість нього розтоптаний кирзовий чобіт.

Григорій Кіндратович також плювався, коли зайшла мова про зятя. Все бідкався, як знайти управу на бездушного батька.

– Оце ж то треба написати у газету, яка нікчема ходить по землі, – роздумував уголос. – Хай знають люди, хто з ним спілкується, що воно таке – Михайло Черепко.

– Я не дозволю обливати його гряззю, – випалила, як з кілочка, Мар’яна.

Чому вона так сказала, Тамара ніяк не могла збагнути. Чи досі любить, чи боїться помсти колишнього чоловіка? Хто його знає. Не відважилася запитати у дочки. Ну хай той – молодий, дурний... А його мати? З виду ніби нормальна жінка. Вона не сприйняла Мар’яни із самого початку, але ж внучка… Внучка!.. У ній тече і її кров. Як ця жінка може спокійно спати, їсти, сміятися, коли десь ходить, можливо, голодна її кровиночка. Та звідки вона про те може знати, якщо ніколи не навідається до дитини, не поцікавиться, як та живе, росте… Який страшний світ, які страшні люди. Де вони згубили, де поділи милосердя, любов, співчуття?

Але ж не всі, не всі. От знайшовся у їхньому житті фізик. Його, мабуть, сам Бог послав. Бо, якби не він, згинули б, ой, точно згинули б. Як добре, що й Борис не затаїв образи, злоби на неї, постійно дає гроші Мар’яні, приїжджає. Рідна кров. Може, й дарма вона йому тоді відмовила. Подумаєш, струсонув дитину за вухо. А лист? Могла би пропустити мимо вух і мимо серця. Якась закохана дурепа розперезалася, він же не побіг до неї, не женився. Так сам і живе. І вона сама. Правда, не живе, а мучиться. Гордість узяла верх. Ну дурна, що не поставила її на місце. Зараз було б усе по-інакшому. Та вже нічого не вернеш. Усе є так, як є. Треба жити. Вона єдина опора для Мар’яни та Ганнусі.

Яке ж то непросте оте життя. Ніяк не може скластися, щоб усі були правильні, всім було добре. А так хочеться, аби нікому нічого не боліло, аби в кожного в хаті були хліб і до хліба, ніколи ніхто не плакав од біди і горя. А ще постійно не діставало оте трикляте безгрошів’я.

Сусанна не прийшла до них того дня, і наступного також. Мабуть, якісь проблеми із сином, подумала Тамара, а може, захворіла. Але обов’язково дала б знати. На третій день не витримала, подзвонила, взяв трубку Андрій і якимось непевним голосом, розтягуючи кожне слово, сказав: «А єйо нєт. Она умєрла». – «Як це?» – ледь видавила із себе ошелешена Тамара. «Молча», – знову відповів єхидний молодий сп’янілий голос, який дуже й дуже віддалено нагадував голос Сергія-Сержанта. Тамара ніяк не могла підібрати слів, щоб розпитати більше, дізнатися подробиці. Вона була страшенно розгублена. А мова із сином подруги явно не клеїлася. «Поясни, що сталося, кінець-кінцем!» – випалила прямо в лоб. «Обширний інфаркт і смерть», – вичавив із себе. А далі – гудки.