Удар

Аня з маленьких літ росла хворобливою, та з кожним роком кріпла, набиралася сили. Правда, з харчами мали проблеми. Вдалася вельми перебірлива. То того вона не їсть, то сього. Бабуся наїдки мало в рот не запихала.

Зате в дитячому садочку була першим заводієм, завжди навколо терлися діти. А ще мала дуже гарні голос і слух. Брала участь у всіх концертах. Вдома самотужки навчилася грати на піаніно, яке колись купив Мар’яні дядько Борис. Із матері музиканта не вийшло, хоч вона ходила у музичну школу, а от у дитини талант прокльовувався.

У школі спочатку не все ладилось. Особливо були неважні справи з математики. Не давалася вона дитині, хоч плач. Так в’їлася вчителька на Аню, що довелося переводити її в іншу школу. Там ніби все потроху наладилося.

Єдине муляло: дитина часто запитувала, де її батько. Мар’яна не знала, як їй пояснити. Совісно було дурити, а правди не могла сказати, бо навряд чи дочка у такому віці зрозуміла б. Хоч їй хтось розповів, що Міша живе недалечко від Ганнусиної школи і поруч щодня, очевидно, проходить.

Слава Богу, поправилося здоров’я у Мар’яни. Хвороба відступила. Молодий організм переміг. Лікарі дали висновок, що туберкульоз убито. Вона влаштувалася на роботу в жіночу консультацію. Свіжа копійка пішла до хати.

Життя ніби налагодилося. Тамара тихенько раділа: нарешті негаразди відступили. Проте не спішила особливо тішитися. Не з її щастям. Не вперше вишкрябувалася зі своїх бід, а через якийсь час вони знову навалювалися з усієї сили, що, здавалося, от-от прийде кінець. Не раз дивувалася, запитувала себе: ну чому, чому всі нещастя звалюються на її голову, за які гріхи вона отак карається? Проте не знаходила відповіді.

А нова біда підкралася, звідки її найменше чекали. Якось Григорію Кіндратовичу подзвонив незнайомий чоловік і повідомив, що на зупинці «Вулиця Чехова» на лавочці лежить хвора жіночка, вона не може рухатися, ледве говорить, попросила, щоб негайно під’їхав. Фізик зірвався і через кілька хвилин був на місці. Побачене його шокувало. На лавці лежала Мар’яна і ледь ворушила губами.

– Що з тобою? – машинально запитав хресний.

– Не знаю, – насилу вимовила.

Дурніше запитання навряд чи можна було придумати, матюкнувся на себе в душі. Треба швидко рятувати дитину. В лікарні її відразу відправили в реанімацію. Скоро поставили жахливий діагноз: тромбоемболія легеневої артерії. Маленькі згусточки крові забивають легені. Звісно, ті працюють погано, у будь-який момент можуть відмовити.

Григорій Кіндратович пішов до головного лікаря, розповів про Мар’яну, її хвороби, життя. Той пообіцяв узяти на контроль. Лікування дуже дороге – теж, сказав, допоможуть.

Тепер залишалося найважче – розповісти про цю біду Тамарі. По дорозі розмірковував, як підготувати, як розпочати, щоб не перелякати матір. Але, мабуть, кепський з нього артист. Тільки з’явився на порозі – і відразу не запитала, а болючий стогін видала із себе:

– Щось із Мар’яною?

– Та заспокойся, зараз усе розкажу.

– Де вона, що з нею? – повторювала раз за разом.

– Все нормально, немає нічого страшного, – намагався відтягнути оглушливий удар своєю новиною.

– Яке там нормально, коли її немає вдома? – не вгавала Тамара.

– Вона у лікарні, – нарешті вичавив із себе Григорій Кіндратович. – Якісь там ускладнення з легенями.

Хіба міг він сказати, що дочка балансує між життям та смертю?..

І замовк. Просто не мав що говорити. Нещасна жінка плакала, причитала:

– Скільки ж буде на мене валитися ще бід усяких, нащо ж страждає так тяжко дитина?!

Григорій Кіндратович поклав руку на її плече і все примовляв:

– Оце ж усе буде добре. Вона у нас сильна, і Бог їй допоможе.

Наступного дня, коли він прийшов провідати Мар’яну в лікарню, його в реанімацію не пустили. Намагався впросити, але медсестричка чемно відмовляла, а потім додала:

– Там біля вашої хворої якась жіночка сидить.

Невже приїхала Тамара? Підглянув крізь прочинені двері. Ні. Біля Мар’яни сиділа незнайома жінка. Через кілька хвилин вона вийшла.

– Мене звати Сусанна, – не чекаючи запитання, відрекомендувалася незнайомка. Її пишні форми вражали. Відразу вловила задовгий погляд Григорія Кіндратовича, кокетливо відвела очі, а вголос додала: – Ми з Тамарою давні студентські подруги. Учора провідувала знайому в кардіології і побачила, як ви привезли майже непритомну Мар’янку, та й прибігла сьогодні.

– Оце ж, а мене до неї не пустили, – пожалівся, аби що-небудь сказати, фізик.

– Мене теж не хотіли, але я поставила їх на місце, – зверхньо закопилила губи Сусанна. – А ви хто будете?

Він пояснив. Не встиг вимовити останню фразу, як нова знайома засипала запитаннями: як там поживає її давня подруга, чи не він її чоловік тепер?

Така її поведінка насторожувала.

Тим часом Тамара вдома не знаходила собі місця. Вона десь у глибині душі здогадувалася, що Григорій Кіндратович недоговорює всього до кінця. А така невідомість лякала ще більше. Їй вважалися всілякі жахливі картини. Їхати ж сама не могла, щось погано почувала себе. До того ж не покинеш же Ані самої вдома… І так у душевних муках і терзаннях минав день. Щось страшенно розболілася голова, тому прилягла і відразу заснула.