Хрестини

З таким вироком треба було вчитися жити. Відтоді, як пішла, точніше – втекла від Міші, він жодного разу не навідався, не поцікавився своєю дочкою. А Ганнуся вже давно стала ходити, говорити. Не інтересувалася життям внучки і друга бабуся – Марія, не зайшла ні разу. А от дідусь приходив постійно, приносив молоко, гостинці, грався, брав гуляти. Душі не чув у маленькій, єдиній внучечці. Він був військовий. Виправка залишилася на схилі літ. А Тамара ловила себе на думці: а як би виглядав з внучкою на руках дідусь Андрій? Не судилося…

Минуло кілька тижнів, а дід Петро не з’являвся. Чекали його, виглядали, та він усе не приходив. Не захворів, бува? Якось зустріла Мар’яна знайому з будинку, де жив колишній чоловік, і та сказала, що Петро несподівано помер. Остання ниточка, котра єднала з родиною другої половинки, обірвалася. Міша ж уперто їх ігнорував. Не давав згоди на розлучення і не платив аліментів.

Якщо раніше жили на допомогу по смерті батька вдвох з мамою, то тепер стали жити утрьох. Правда, капали якісь нещасні копійки на новонароджену. Зате витягувало чималі кошти лікування. Мар’яна жменями ковтала таблетки, від яких страшенно боліла голова, пекло в животі, мучили часті проноси. І так щодня, щотижня, щомісяця. Робила перерву – і знову те саме. Як вона ненавиділа ті кляті пігулки, хворобу й увесь світ!... Та нікуди не дінешся. Часто задумувалася: за які гріхи так карається, несе спокуту? І не знаходила відповіді. Вона щойно починає жити, а мама, чим та завинила перед Господом? Скільки ж бо вистраждала, а що чекає попереду?

Все частіше схилялася до думки, що треба охрестити Аню. Зареєстрували її у загсі, а от у церкву не дав занести Міша. Був категорично проти. «Я не хрещений, і моя дочка не буде хрещена», – не раз повторював. – Мені ніхто не доказав, що Бог є і тому я в нього не вірю». Ніколи не чула Мар’яна, щоб ходила у храм і свекруха. Тамара була тільки за, щоб внучка одержала Боже благословення. Запитала у дочки:

– А кого ж хочеш узяти за кумів?

– Лілю, свою подружку, а от хресного – уявлення не маю.

– А я знаю, – спокійно сказала Тамара.

Мар’яна здивовано звела брови:

– Звідки?

– Кращого хресного, як Григорій Кіндратович, не знайти у всьому світі.

– Мам, ти що, жартуєш? Він же мій хресний.

– По-перше, він твій названий, до хреста не носив, а по-друге, він для нас – як ангел-охоронець.

Більше дискусій не було, донька нічого не могла заперечити. Коли подзвонила до фізика, геть збила його з пантелику.

– Оце ж, Мар’яночко, ти, напевно, жартуєш? – зареготав весело Григорій Кіндратович. – Я можу бути хіба хресним дідом. У мене на носі шостий десяток, ну хто таких старих бере в куми?

– Хресний, я кращого хресного, як ви, для своєї дочки не уявляю. Якщо хочете, стану перед вами на коліна.

– Ну добре, добре, – примирливо заговорив, – де ж я дінусь?

Хрестили Аню у нижньому храмі собору. Ввід у ньому невисокий, масивний, тони приглушені. Усе це додавало хрещенню якоїсь таємничості. Та й безлюддя насторожувало. На таїнстві були кум з кумою та дяк з батюшкою. Усього-на-всього на цілий храм. Кожне слово святого отця, піснеспіви ковтали стіни. Довкола стояла якась насторожена тиша. Ганнуся спочатку слухала, роздивлялася, пізніше почала хникати, крутитись, а потім голосно заплакала. Дитячий крик наростав і наростав. Здавалося, він зараз вибухне, як міна затяжної дії. І раптово плач перейшов у сичання. У хресного мороз побіг по спині й усього обдало холодним потом. Воно не стихало ні на мить. То дужчало, то спадало. Таке враження, що проникає у кожну клітину тіла, стріляє у мозок. Не вслухався у службу, благав Бога дати снаги витримати до кінця хрещення. Бо здавалося, що сили покидають його. Мав за життя з півтора десятка хрещеників, та жодного разу такого не чув і не бачив. Було таке відчуття, що сам лихий виходить з худенького тіла Ганнусі. Воно конвульсивно здригалося, то шарпалося, то випростувалося. Охоплювало гнітюче передчуття, що ось-ось станеться щось жахливе і непоправне. Як же він у ті хвилини шкодував, що погодився стати хресним!

Нарешті обряд закінчився. Нічого страшного не відбулося. Григорій Кіндратович ледве стояв на ногах, вони зрадливо тремтіли, як і руки. На душі повне спустошення. Зиркнув на куму, вдвічі молодшу за себе, обличчя в неї біле, як стіна. Вийшли з храму, не помітили, як дитина заснула. Не пробудилася вона й удома аж до ранку.