Босоніж по снігу

Спочатку воно й справді так було. Молодята жили душа в душу. Перші кілька місяців мешкали у Тамари. Тіснилися в одній кімнаті. Вона почувалася незручно, та й їм не вельми було вільготно. Тому скоро пішли на квартиру до Мішиних батьків. Та й там довго місця не нагріли, повернулися назад. На те, щоб найняти житло, грошей не вистачало.

Така біганина Тамарі була не до вподоби. Ще більше – те, що молодий господар просив гроші на автобус у своєї жінки. Хоч Мар’яна й заробляла в лікарні мізерію.

Все частіше помічала, що Міша вже дивиться не так самовіддано і закохано на Мар’яну. Зате гиркатися почали мало не щодня. Дочка призналася, що вагітна, тож сварки їй, звичайно, шкодили. Те, чого Тамара найбільше боялася, здійснювалося. Щось та свічка вельми заскоро згоріла. Вже стала собі докоряти: чому тоді змовчала, чому не зупинила? Хай би далі собі зустрічалися, і всім було би добре.

Коли Міша почав готувати диплом, узагалі пішов жити додому – сам, а Мар’яна лишилася з Тамарою.

– Що це за фокуси? – бурчала мати. – Ви ж тільки поженилися і вже окремо живете. По-моєму, то ненормально.

– Ну чого ти чіпляєшся? Він ніч і день сидить за книжками, світа Божого не бачить, – виправдовувала чоловіка молода жінка. – Треба зосередитися, подумати.

Відчувала мати, що говорить дочка з чужого голосу, точніше – з чоловікового. Це її насторожило. Серцем чула: її дитиною маніпулюють.

Далі – більше. Коли зять одержав диплом, захотів піти на службу в армію. Мовляв, після цього зможе влаштуватися на роботу в СБУ чи міліцію. Це також було не по носі тещі, та вона мовчала, не хотіла влазити у справи молодих. Хоча серце щеміло. Міша служив у прикордонниках, і частина його стояла за кількасот метрів. Молода дружина, до того ж із животиком, увечері готувала тормозок і поспішала під паркан, щоб підгодувати чоловіка. На палиці передавала, той уплітав, дякував, перекидалися кількома словами, він вертався в казарму, а Мар’яна – додому. Отак і протікав перший медовий рік молодожонів. А потім його взагалі перевели на заставу – і вона їздила на побачення раз на місяць.

Слава Богу, що хоч у пологовий будинок приїхав забирати Мар’яну з дочкою. Дуже тішився, хоча й хотів сина. Побув кілька днів у відпустці й знову подався на свою заставу. А бабуся стала головною нянькою і постачальником продуктів – ганяла по магазинах по молочко, кашки. І, звісно ж, головним спонсором. Адже грошей тих як не вистачало без зятя, так бракувало і з ним. Бо він ні чорта не давав. Та й звідки той солдат візьме?

Тамара бачила, що все йде наперекіс, мучилась. Ох і влипла ж її дитина! Проте зовні виглядало все благополучно. Міша постійно щебетав: «Моя Муня-манюня, моя дорогенька, моє сонечко». Ласкаві-ласкаві словечка. Теща ж у них вловила нотки фальші. Відразу відганяла від себе ті недобрі здогадки, але вони муляли й муляли, як горошина у туфлі.

Коли зять закінчив службу, забрав Мар’яну до своїх батьків. «Слава Богу, хоч трохи відпочину», – зітхнула з полегшенням. Та не витримала і двох днів, як побігла до них провідувати. Заскучала за маленькою Ганнусею. Наступного дня – знову, і так щодень.

– Мам, – якось обізвалася Мар’яна і зам’ялася.

– Що, доцю?

– А ти не будеш ображатись, якщо я тебе щось попрошу? – опустивши очі, запитала.

– Ні.

– Точно?..

– Точно, – підтвердила Тамара.

– Не приходь так часто до нас, – тихо сказала дочка.

У матері мимоволі округлились очі й сам собою відкрився широко рот. Ледь видавила із себе:

– Ти забороняєш мені бачити власну внучку? Як то називається? Доцю, ти з глузду з’їхала?

– Мамо, ну чого ти так болісно реагуєш? – на питання питанням відповіла Мар’яна. – Ніхто тобі не забороняє, просто приходь трошки рідше.

– То ти мені будеш визначати дні побачення, як у тюрмі?

– Ай, ну чого ти дуєшся? – роздратовано, на підвищених тонах гаркнула дочка. І швидко додала: – Я ж тобі не ворог. Просто тебе жалію, краще приляж удома, відпочинь.

– Дитино, не будь така добра, – з неприхованою неприязню заговорила Тамара. – Це він тебе так надоумив?

Мар’яна мовчала. Не зронила слова й вона. Розуміла, що донька опинилася між двох вогнів, більше не допитувалася. Запала важка тиша, лиш було чути, як солодко посапує уві сні Ганнуся.

– Не пригадую, де я вичитала одну притчу, – зовсім тихенько перегодом почала Тамара. – Одна дуже вередлива дівка, коли їй запропонував коханий вийти заміж, сказала: «Я стану твоєю жінкою тільки тоді, як ти виймеш з грудей своєї матері серце і принесеш мені». Він погодився і все зробив як та веліла. Коли біг до коханої, спіткнувся на порозі та сильно вдарився. А материнське серце запитало: «Тобі не боляче, синку?»

Вона говорила, а в очах стояли сльози. Не докоряла доньці, просто обернулась і пішла. На порозі призупинилась і ніби сама до себе промовила: «Моє серце і це витримає».

Правда, найближчого тижня Тамара не приходила провідувати дочку й онучку. Скільки-то просила Мар’яна, вибачалася, виправдовувалася – мати лишалась незворушною.

Пізніше попустило, заходила, приносила гостинці, проте не так часто. А коли внучечка підросла і мала вже вісім місяців, молода жінка серед зими босоніж прибігла з нею додому посеред ночі.