Весілля на трьох гостей

Найбільше у цьому житті Тамару дивувало і вбивало те, як швидко летить час. Здається, тільки вчора вона стояла на балконі з дитиною тої страшної зими, збиралася звести рахунки з життям, а сьогодні її донечка, красуня і молоденька медсестричка, дає уколи в лікарні людям, повертає їм здоров’я, бореться за їхнє життя. Вже в неї, матері, заплуталася сивина у волоссі. Ніщо безслідно не проходить.

Тішиться Тамара: у Мар’яни з’явився хлопець. У них, здається, все дуже серйозно. Перша любов. Дочка розповідала, як вони познайомились. У ліфті. Якраз їхала до подруги на день народження. І він туди ж. Відтоді все й почалося. Міша стільки приділяв їй уваги, що вона нічого і нікого не помічала довкола. Не встигала прийти від нього з побачення, як тут же через кілька годин дзвонив. І ті розмови завершувалися глибокої ночі.

Бачила, що донька мало не літає, згадувала свої зустрічі з Андрієм. Усе повторювалося майже один до одного. Бурхливо, палко… А іноді материнське серце несподівано охоплював незрозумілий страх. Хоч би ніяка біда дочці не перейшла дороги! «Та нічого не повинно трапитися, – відразу сама себе заспокоювала. – Настраждалася за себе і на кілька поколінь наперед».

Мар’яна якось розповіла, що Міша любить носити її на руках. Одного разу від свого дому до їхнього не дав ступити їй жодного кроку. Все ніс, ніс та ще й пісню співав. Тамару кольнув спогад у саме серце. Її також колись носили… І чим усе те закінчилося? Знову беруть за живе страхи. Тоді витала в небесах, а скільки літ повзає і поневіряється, досі ніяк до пам’яті не дійде…

Котрогось дня Міша зайшов у хату, познайомилися. Нічого так хлопчина. Високий, стрункий, досить симпатичний. А що в нього на душі – хіба всередину заглянеш? Раділа мати за дочку, її любов, але й невідома тривога не покидала.

Десь колись вона почула чи вичитала: «Свіча, котра яскраво горить, швидко згоряє». Міша був першим чоловіком у Мар’яни. Вона дивилася на нього мало як не на Бога. І це також лякало Тамару. Та нічого не могла змінити у цій історії, історії кохання власної дитини. Такої вистражданої, вимученої, жаданої.

І от настав день, котрого Тамара чекала і найбільше боялася. То була неділя, підвечір. Мар’яна прийшла з коханим, якісь особливо збуджені, схвильовані. Першою почала дочка:

– Мамо, Міша хоче дещо тобі сказати.

Болісно тенькнуло в серці. Відразу збагнула. Він ще якусь мить вовтузився, а потім випалив, як з гармати:

– Чи не будете проти, якщо ми одружимося?

Ніякої урочистості, ніяких вступів, мовляв, прошу руку вашої дочки. Видав одним духом і нетерпеливо чекав відповіді. Ну що тут скажеш – я проти, чи не зарано, куди ви спішите? Дивилась у благальні, нетерплячі очі Мар’янки і машинально бовкнула: «Ні».

– То ми завтра несемо заяву в загс, – оголосила дочка.

– А може, з понеділка не варто починати? – про всяк випадок запитала Тамара.

Хотілося хоча би поговорити з майбутнім зятем, та й з донькою – набагато більше. Де ж то вони житимуть, хто їх буде годувати, одягати? Бо Міша ще вчився на останньому курсі в інституті. Та бачила, шкурою відчувала, що їм зараз це ні до чого. Вони вже вирішили оженитись, от і все. А чому б не зустрітися з батьками, обговорити все? Любовний туман, вочевидь, застелив очі, і нічого більше не хотіли відати.

Весілля виявилося надскромним. На нього прийшло аж троє гостей. Свідки, та ще покликали хресного. Навіть чомусь батьки молодого не з’явилися. Після того, як розписалися, прийшли на квартиру. Дочка вже була не Івановська, а Черепко. Тамара приготувала на стіл. Вистрілили шампанським, молодята поцілувалися. Дивились одне на одного закоханими очима. Тамара намагалася сказати тост, та до пуття це їй не вдалося: просто розплакалася. А от у хресного вийшло значно ліпше. Він почав здалеку:

– Оце ж сьогодні ви зробили історичний крок у своєму житті. Бажаю, щоб до кінця днів своїх так і йшли разом. Хочу звернутися до тебе, Михайле, ти добре знаєш, яке трудне життя випало твоїй дружині і матері. Дуже тебе прошу, не ображай сироти, гляди її.