Комполку

Так вона стала паспортисткою. Робота не пильна, правда, й платня не з високих. Та все ж добавка до сімейної скриньки суттєва. Головне – що пішла між людей, зажилося трішки веселіше.

Одного дня, коли вже закінчувався час прийому і паспортисти зачиняли двері, буквально ввалилася пишнотіла відвідувачка з фарбованим у рудий колір волоссям і мало не з матюками почала вимагати, щоб у неї прийняли документи. Їй чемно пояснили, що потрібно прийти іншим разом, вказали день і час. Та жіночка не вгавала, репетувала ще дужче:

– Немає мені що робити, тільки товктися по сто раз у ваших задрипаних ЖЕКах!

По високому фальцету, самовпевненості, російській нахабнуватій вимові можна було зрозуміти, що то пташка не проста. Коли Тамара підняла очі, на мить остовпіла: це була Сусанна. Вони не бачилися більш як п’ятнадцять літ. Розповніла колишня подруга, роздобріла, лиш очі такі ж хитрі й нахабні. Ну викапана тобі та сама Сусанна! Вона, очевидно, не впізнала Тамари або просто не звернула уваги.

– Ти чого кричиш, наче паця недорізана? – спокійно запитала.

Тепер прийшла черга втрачати дар мови Сусанні. Та те щось ніяк не видобувалося зсередини пишногрудої тьоті, піднімалось і десь тонуло там, у глибині. Нарешті прорвалося:

– То справді ти? Томо, ущипни мене за вухо, – вбита несподіванкою, нахабна відвідувачка ніяк не могла оговтатися.

Тамара зиркнула на величезні золоті сережки, що висіли в тієї на вухах, і з неприхованою, ледь вловимою зневагою відповіла:

– А не боїшся, що відщипну разом з отим «состоянієм»? – а потім додала: – Ти ж так перепудилася, що відщипну твого ненаглядного, що подалася геть з міста.

Запала незручна мовчанка. Паспортистки, що сиділи поруч, здивовано переглянулися.

– Ну чого ти ображаєшся, Томочко? – заговорила Сусанна. – Зовсім було все не так. Сєржа перевели на Камчатку, потім – у Москву, а тепер знов сюди. Його призначили командиром нашого полку… – й осіклася. Зрозуміла, що завдала болю подрузі при згадці про службу загиблого чоловіка.

– Але ти не думай, що я забула про тебе, – похопилася Сусанна. – Часто згадувала, розпитувала в наших, як живеш.

– Ну правильно, дзвонила, писала листи, – в тон, відверто знущаючись із подруги, продовжила Тамара. – Переживала за мене, чи, бува, не здохла з дитиною.

За характером врівноважена, спокійна, не могла стерпіти брехні та лукавства й різала правду-матку прямо в очі. Хоч при чужих людях навряд варто було це робити.

– Ну чому ти так різко, Томочко? – майже жалібно засокорила Сусанна. – Мені теж було нелегко. Дістали часті переїзди, дитина постійно хворіє, та й у мене проблеми зі здоров’ям. А Сергія вічно немає вдома. Думаєш, так просто?

Тамара на те нічого не відповіла. Щоб якось розрядити обстановку, сухо відрубала:

– Давай свої папери.

– Може, десь сходили б на каву? – подаючи документи, улесливо усміхалася Сусанна.

– У мене немає часу, – лишалася неприступною паспортистка.

Відвідувачка пішла, а Тамару ще довго не покидав неприємний осад. Бісили її фальш, штучність. Чи могла подумати, що ділила у студентські роки кімнату, ліжко, шматок хліба з такою несправжньою людиною?

А ввечері подзвонив командир полку. Він був дуже привітний, довго розпитував про дочку, їхнє життя. Почав напрошуватися в гості.

Тамара не заперечувала, проте застерегла:

– Не здумай припертися сам, без своєї мамєньки. А то знову зчинить скандал, ще повидирає мені коси.

Сергій мовчав, мабуть, не мав чим крити. Коротко відповів:

– Добре, прийдемо в неділю.

Що ближчим ставав цей день, то неприємніше робилося на душі у Тамари. Не уявляла, як має себе поводити. Сюсюкати не може, не випадає й дутися постійно. Та лихо з ним, як буде, так буде. Відганяла від себе досадні думки.

Вранці в неділю збігала на базар, закупила продуктів, зварила свій коронний борщ, наліпила пельменів, накришила кілька салатів. Та все те готувала без душі, без особливих старань. Просто відбувала номер.

Комполку з дружиною і сином Андрієм прийшли підвечір. Сусанна все щебетала, що свого хлопця назвали в честь її чоловіка, що він дуже хороший юнак і що вона буде надзвичайно щаслива, як діти їхні подружаться.

– Чого доброго, станемо ще сватами, – манірно залупила очі гостя.

Її награність, неприродність поведінки й мови виводили Тамару з себе. Так і підмивало сказати: «Не ламайся!» Сергій подарував дочці значну суму грошей, захоплювався її красою. Відчувалося, що це було щиро. За обідом усе вихваляв Тамарині наїдки.

Вартувало Сусанні невдоволено блимнути на нього, як одразу прикусив язик.

Коли розходилися, діловито сказав:

– Мабуть, тіснувато в одній кімнаті? Ще рік-два – і дівка буде на виданні, підуть внуки. Я постараюся зробити вам двокімнатну квартиру.

Ну хіба Тамара проти?

За цими відвідинами послідували подальші зустрічі у Сусанни та Сергія, потім усі разом з дітьми ходили у кафе. Тамара поступово відходила. Льодок, що міцно осів у її серці, танув на очах. Сама для себе шукала виправдання подрузі. Ну, мовляв, приревнувала і в пориві злоби нарубала дров. Сусанна нібито знову стала простою, веселою, доброзичливою, як тоді у Чернівцях. Тамара зголодніла за нормальними людськими стосунками, дружбою, потягнулася всім серцем.