Паспортистка

Не так-то просто було знайти нову роботу. Оббивала пороги різних установ, фірм, підприємств. У школу не могла поткнутися, бо вже дискваліфікувалася. Забула англійську, тим більше педагогіку, школа давно помінялася, вимоги, методики. Вчительські знання іншим не вельми підходили. І тут, як завжди, десь знайшовся хресний. Він не дуже часто з’являвся в Івановських, проте завше тоді, як найбільше був потрібний.

Здавалося, сам Бог його посилав у найтруднішу хвилину. Так сталось і цього разу. Після чергових безуспішних походів по різних конторах Тамара сиділа на кухні, пила каву і нервово кусала губи. Постійно не вистачало грошей. Мар’янка перейшла в одинадцятий клас, уже що-небудь на неї не вдягнеш, треба щось ліпшеньке. Все частіше у дзеркало заглядається. Попробуй прогодуйся, заплати за квартиру, одягни дитину й себе за казенну поміч. Правда, весь час підкидав копійку Борис. Не зліпилася сім’я, та він племінниці підсобляв. Підтримували батьки. Якби не вони, довелося б іти по світу з торбою. Непогано заробляв рідний брат Богдан, працював головним інженером нафтобази. Часто подзвонював, розпитував, шкодував і безперестанку плакався, як йому важко. Будує двоповерховий будинок, трудно, не вистачає грошей. Тамара мовчки слухала, а всередині закипало. Так і хотілося вколоти: може, я з Андрієвої пенсії тобі підкину дещицю?

Гірко всміхнулася сама до себе. В цей момент хтось подзвонив у двері. Було вже по восьмій вечора. «І кого-то в цю пору нелегка несе?» – сердита на весь світ Тамара ненависно зиркнула на вхід. Поволі піднялась і попленталася до дверей. Відчинила. На порозі стояв хресний.

– Оце ж проходив мимо, думаю, дай загляну до своєї рідні, – усміхнувся привітно.

– Заходьте, заходьте, ми гостям завжди раді.

– Ой, щось не дуже, як бачу по вашому вигляду, – стурбовано відповів. – Що сталося?

Тамара помовчала, а потім розповіла як є. Про скандал з колишнім шефом, безкінечні пошуки роботи. Хресний насуплено мовчав. Він уже давно покинув школу, намагався зайнятися бізнесом, далеко не все у нього виходило. Останньою темою була макулатура. Не пошле ж він її заготовляти по місту паперовий непотріб... Їй треба щось спокійніше. Сидів мовчки, прикидав різні варіанти. Тамарі у якийсь момент видалося, що фізик геть про неї забув.

– Оце ж то є один маленький варіантик, – заговорив несподівано гість.

– Який? – мало не вигукнула Тамара. Проте стрималася.

– А Мар’яночка де? – зненацька запитав хресний.

– Гуляє, – нетерпляче відповіла. Наче це зараз було найголовніше на світі. Дивилася запитально. Той ніби не помічав шарпання господині.

– Оце ж я добре знаю начальника п’ятого ЖЕКу, – почав розглагольствувати Григорій Кіндратович.

«Що з того мені?!» – гарячкувала у думках Тамара. От дурепа, за своїми клопотами навіть не запропонувала людині кави. А гість зовсім і не впирався. Доки не сьорбнув з чашки пахущого напою, не заговорив:

– Він казав, що на днях іде в декрет одна паспортистка. Оце ж я можу в нього запитати.

– А чи потягну я? – засумнівалася Тамара.

Робота не вельми престижна, але на безриб’ї і рак риба.

– Та що вже там тягти? – засміявся хресний. – Приписати, виписати, занести папери в паспортний стіл, принести назад. Ліпше дайте мені телефон, я зараз подзвоню Миколі й усе розпитаю…

Через дві-три хвилини Григорій Кіндратович урочисто прорік:

– Оце ж то могорич з вас. У понеділок ідете в ЖЕК, пишете заяву і виходите на роботу.

Тамара аж рот розкрила:

– Ви не жартуєте? – мимоволі зронила.

– Нікак нєт! – по-армійськи приклавши руку до виска, удавано відрапортував.