Шеф

Борис ще кілька разів намагався додзвонитися, проте Тамара кидала трубку. Тоді він примчав у Любецьк. Пробував усе спокійно пояснити, але вона абсолютно нічого не бажала вислуховувати.

– Я клянуся, що в мене з Олею нічого не було! – мало не закричав на все горло Борис.

Нарешті Тамара за стільки років знайомства побачила хоч якісь емоції. Видно, справді у нього все було щиро.

– Останній раз у житті передаю ключ комусь до своєї хати.

– Не терзай себе, – заспокоїла Тамара. – Не тільки в листі справа. Не вийшло б у нас спільного життя. Немає у нас любові. Дякую тобі, що заради моєї дитини хотів пожертвувати своїм щастям. Не мучся. Так ліпше для нас обох. Ти ще собі знайдеш жінку, і в тебе все буде добре.

Не сказала вголос про той випадок на кладовищі, котрий вразив її, може, ще більше, як лист ображеної жінки. А нащо? Навряд він зрозуміє її материнські почуття.

Довго ще залишався на душі осад від невдалого заміжжя. Борис приїжджав уже набагато рідше. Не хотів мозолити очі. Мар’янка пішла в школу. Дуже добре вчилася, на самі п’ятірки. Класи мелькали один за одним. Єдина біда – постійно не вистачало грошей. Довго шукала роботу. Нарешті стала секретаркою в одній солідній приватній фірмі. Тут в основному займалися «купи-продай». Гроші крутилися величезні. Шеф давно хотів мати презентабельну секретарку, котра б і мову іноземну знала, і могла у приймальні нормально хазяйнувати, і вміла чай подати. Тому й зарплату поклав солідну.

Тамарі вже було далеченько за тридцять. Вона по-справжньому розцвіла: висока, ставна, з карими очима і красивим овалом лиця. Завжди мала гарну зачіску. В ній було щось таке звабливе, що заставляло чоловіків обертатися.

Через кілька місяців почав накидати на Тамару оком і шеф. Незважаючи на те, що його дружина частенько забігала на роботу, перевіряла його, він умудрявся виявляти секретарці знаки уваги. То комплімент скаже ніби ненароком, то цукерками чи вином пригостить. А це якось привіз із відрядження сережки. Тамара довго впиралася, не хотіла брати. Віталій Олександрович настояв:

– Це ні до чого тебе не зобов’язує. Просто ти чудово працюєш, і мені хочеться чимось тобі віддячити. Уважити, як говорять у наших бізнесових колах. Ха-ха-ха!

Тамара добре знала, що шеф нічого не робить просто так. Скупий був до чортиків. То враз заплатив Мар’янці за путівку в табір відпочинку, то вхідні двері поміняв у квартирі. Іноді несподівано виписував премії. Дуже це скидалося на його задумки з далеким прицілом. Щось він там собі метикує.

На років двадцять старший за Тамару, високий, кремезний, завжди з примруженими хитрими очима. А ще мав звичку з приводу і без торкатися кінчика носа і при цьому крутити головою. Вичитала десь, що це певна ознака – співрозмовник хоче вас обдурити. Вона працювала сумлінно, не піддавалася ні на які провокації. Тож нічого й не боялася. Тим більше, знала про його амурні походеньки, не раз виручала, допомагала викрутитися перед жінкою, прикривала.

Та й шеф не надто набридав своїми залицяннями. Отак собі закидав ніби ненароком вудку і чекав реакції. Та все вибухнуло одного разу непередбачено й різко.

Якось подзвонив їй додому близько одинадцятої ночі й пояснив:

– Я у Львові, буду десь через години півтори. Можна заскочити до тебе на каву?

– Та вже трохи пізнувато… – зам’ялася Тамара.

– Ти розумієш, у мене проблеми, хочу з тобою порадитися. До речі, так хреново на душі. Вируч.

– Ну, заїжджайте, – не посміла заперечити.

Взяла в руки книжку, вмостилася на кухні, бо в кімнаті вже спала Мар’янка. Не хотілося дитині заважати. Щось не йшло те читання до голови. Вже минули одинадцята, перша година, шефа все не було. Бісила дурна ситуація. Лягла б спати, та прийде, почне дзвонити, розбудить дитину, та й сусіди почують ті маневри. До нормальної жінки гості серед ночі не ходять. Ох і влипла!..

Нарешті в двері подзвонили, миттю зірвалася з місця. Відчинила, на порозі стояв п’яненький шеф з посмішкою від вуха до вуха й оберемком її улюблених темно-вишневих троянд. Хитаючись, почав вибачатися:

– Звиняй, що трошки пізненько. Ну так захотілося твоєї фірмової кави, що просто вмираю!

Тамара приклала палець до вуст, показала жестом: мовляв, заходь і менше варнякай. Її вигляд, очевидно, не відзначався особливою привітністю, бо він знову видав серію вибачень. Без упину ляпав язиком, пальцями правої руки торкався і торкався кінчика носа. Вона його добре вивчила, розуміла, що начальник дуже перебрав. Поставила чайник на вогонь, вийняла з шафи цукерки, коньяк і все напружено думала, як же його без скандалу виперти з хати.

– Ти мене не будеш бити? – все допитувався Віталій Олександрович.

– Та ні, – криво посміхнулася Тамара.

Доки вона розливала коньяк, рука шефа ковзнула крізь розріз довгого червоного халата і мацнула вище коліна.

Її очі округлилися, брови стрибнули на лоб, крізь зціплені зуби вирвалось:

– Якщо маєте мене за курву, то дуже помилилися.

– Нібито ти не хочеш, канчай ламатися, – єхидно посміхнувся пізній гість.

Липка, бридка рука, нахабність і його гидкі масні усмішечки послужили бомбою, що зірвалася вмить. Закричала: