Лист

Найбільше у цій весільній історії Тамару вбивало, що все відбувалося без бурхливих почуттів, точніше – без ніяких. Усе планувалося розмірено, розважливо, чітко, правильно. Не було пристрастей, поцілунків. Коли Борис приїжджав до них, як і до того, спав на матраці, на підлозі, вони з Мар’янкою – на дивані. Ліжка не мали.

Тамару такі – ніякі – стосунки з майбутнім чоловіком дратували. Він не проявляв жодних емоцій. Ніби вона сама ліпша. В душі абсолютно нічого ні разу не ворухнулося. Не уявляла, як буде з ним цілуватися, ще щось робити. Тільки добігала думка до цього, як відразу перед очима вставали пристрасні, палючі ночі з Андрієм. Величезним зусиллям волі відганяла від себе те видиво і терпкі спогади. Досить літати в небесах, життя продовжується, і зовсім не таке, як їм хотілося б. Як там кажуть росіяни: «Стєрпітса – слюбітса». Їй треба думати не про свої пристрасті й уподобання, а про дитину. Дочці потрібен батько.

Чергового разу по приїзді Бориса відвідали могилу Андрія. Тамара захопила сапку, віник, щоб відразу там прибрати, пополоти зілля. Робота забрала небагато часу. Поралась і роздумувала: а як би поставився до їхньої женячки з Борисом Андрій? От цікаво було б дізнатися. І не присниться ж ніколи, не подасть ніякого знаку. Дивиться на них з портрета на пам’ятнику своїми добрими очима і мовчить. Мовчить, а тут хоч лобом у стінку бийся, мусиш іти заміж, щоб вижити, вивести в люди дитину. Раптом різкий, відчайдушний, просто-таки дикий вереск Мар’янки розірвав кладовищенську мертву тишу. Навіть не встигла подумати, що сталося, повернулася назад себе і побачила жахливу картину. Борис підняв за вухо дитину так, що її ніжки безсило тріпотіли над землею. Вона перелякано верещала від страшного болю. Тамара стрибнула, наче кішка, вихопила дитя, притулила до грудей. Аж у самої полилися сльози з очей. Так пройнялася болем доньки. Та ще довго-довго схлипувала, відвернувшись від дяді Борі. Той, наче й не було нічого, стояв обіч, курив, усім своїм виглядом підкреслюючи, що ніякої трагедії в цьому нема.

Коли врешті мала заспокоїлася, злізла з рук, Тамара неприязно запитала:

– Що сталося, нащо ти так знущаєшся над дитиною?

– Вона мене не слухається, – пояснив спокійно.

– Що такого зробила? – з-під лоба блимнула на майбутнього чоловіка.

– Отам лежить купа сміття, що ти згребла, – показав рукою Борис. – Мала, – мовив з притиском, – почала розсовувати. Я їй раз зробив зауваження, другий, третій – не слухається. Тоді й скрутив за вухо.

– Отак дико? – аж верескнула Тамара. – Ти що, не розумієш – це дитина?

Вона дивилася на нього з неприхованою злістю, навіть зневагою.

– Її треба правильно виховувати, а не сюсюкати, – незворушно відказав.

– Мамочко, мамочко, я хотіла татові приготувати букет, – жалібно заплакавши, виправдовувалася Мар’яна.

Тільки тепер Тамара звернула увагу на купку травички і маленьких квіточок з бур’янів. У неї щось обірвалося всередині, з очей градом покотилися сльози.

Наступного дня Борис поїхав, а Тамара ніяк не могла прийти до пам’яті. Все зринала перед внутрішнім зором та неприємна картина на кладовищі. Яким же він стане для Мар’яни батьком, коли такий жорстокий. А може, це випадковість? Людина пройшла Афганістан, бачила стільки смертей… Які у нього після того нерви. І, може, не треба робити висновків з одного випадку? Насторожувала і реакція Мар’янки. Якщо раніше вона згадувала дядька десятки разів на день, то тепер – жодного. Видно, щось там у душі дитини перевернулося.

А підготовка до весілля продовжувалася. Тамара з Борисом майже щодня зідзвонювалися. Домовилися, що вона приїде у Чернівці скупитися. Вискочить усього на день. Відразу попередив, що затримається на службі, нехай ключ від квартири візьме у сусідів. Вона так і вчинила.

Кімната хоч і холостяцька, проте обставлена зі смаком. Нічого зайвого, скрізь проглядався характер Бориса. Сухий, вивірений, педантичний. Скромна стінка, диван, далеко не розкішний. Кілька фотографій на стіні, очевидно, друзів-льотчиків, портрет Андрія. Навіть у речах відчувається його диктат. Треба буде звикати до такого способу життя. Пішла у ванну, там усе так само – під козирок. А от і ні, немає туалетного паперу. Почала шукати по шафах, на кухні, у кімнаті. Все одно колись доведеться освоювати ці закапелки майбутній господині. Так дійшла до бару. І тут наткнулася на лист. Довго не насмілювалася взяти його в руки. Стояла і прискіпливо оглядала, а він тягнув до себе магнітом. Але ж знала, що негарно читати чужу переписку, її так з дитинства виховували. В житті подібного не робила. А тут, як чорт поплутав, не могла відвести очей, зрушити з місця. Це було неначе закляття, а може, прокляття, а може… Вона точно знала, що вчинить так, прочитає, та ніяк не відважувалася. Відтягувала свій злочин. Простояла з добрий десяток хвилин. А потім рішуче відкрила конверт.

Там лежали чотири листочки, вирвані з блокнота і густо помережані рядочками, написаними акуратним жіночим почерком.

«Здрастуй, моя дорога, моя близька, чудна людино. Ти прекрасно знаєш, що значиш для мене. Дуже, дуже часто думаю про тебе, твою долю (Далі кілька слів старанно закреслені та замальовані). Вже закінчується блокнот, бо пишу і відразу рву листочки. Шостий чи сьомий раз починаю. Зараз проїздом на вокзалі у Києві. Та досить про себе.

Ніколи не думала, що викинеш такого коника, женишся на жінці свого загиблого брата. Я знаю тебе як розумного, розсудливого чоловіка. Як ти до такого додумався? Ти не уявляєш, скільки завдав мені болю. Та я ще переживу, а от твоя мати? Навряд. Вона злягла, важко хворіє…»