Братова рука не без гріха

Мало того, що зима довго лютувала, весна була не набагато ліпшою. Холодна, сльотлива, затяжна. А коли по-справжньому пригріло сонечко, підоспіла Пасха, Тамара з Мар’янкою поїздом потягнулася до матері у рідні краї. Там пробули ціле літо. Дитина підросла, вже стала спинатися на ніжки, скоро пішла. Трошки полегшало. А в батьків узагалі вона зажила як людина. Рідня шкодувала, допомагала, навіть стіни дихали теплом. Поволі затягалися душевні рани. Не те щоб вони геть гоїлися, просто вже не так гостро пекли – нили. Туди приїхав їх провідати старший Андріїв брат Борис. Був повною протилежністю чоловіка. Флегматичний, повільний, любив пофілософствувати з приводу і без. На його життя дуже великий відбиток наклала війна в Афганістані. Він звідти в основному возив вантаж 200, вбитих військових. Чи треба казати, як діяли на льотчика психічно десятки трун на борту? І це тривало роками.

А ще ж переніс душевну, а точніше – сімейну драму. Його дружина Аліна, котру Борис вельми любив, утекла з коханцем до Москви. Здавалося б, інший уже прокляв би її і давно забув, проте він з нею спілкувався, підтримував зв’язки. Дивина та й годі.

Після перших відвідин були другі, треті. Борис прив’язався до братової сім’ї, особливо до маленької Мар’янки. Балував її гостинцями. Часто став приїжджати у Любецьк.

Страшні дні після загибелі Андрія все віддалялися. Та перша жахлива зима поверталася Тамарі хіба у кошмарних снах. Сама не знала, як тоді вижила. Називала Григорія Кіндратовича хресним. Розповіла йому все до найменших подробиць про той фатальний день. У відчаї вона могла б наробити страшної біди. І хресний її з донькою врятував в останню мить. Коли Мар’яна підросла, теж кликала його «хресний». Григорію Кіндратовичу таке ймення подобалося. Він завжди приносив малій гостинчики. Десь, можливо, заповнював нестачу батька, його тепла й уваги.

Хоча цього дитині бракувало. Мар’янка мало не щодня допитувалася: «Де мій тато?» Їй було вже більш як чотири роки, ходила у дитячий садок, бачила, що по діток приходять батьки, а по неї – лишень мама. Тамара довго відтягувала момент, коли все розкаже. То говорила, що він поїхав у відрядження, то ще щось придумувала, та дочка не заспокоювалася. Минав час, і вона знову за своє: «А коли тато приїде?» Якось Тамара не витримала і крізь сльози пояснила:

– Тато ніколи не повернеться, він на небі.

– А що він там робить? – наївно запитало дитя.

Тамара геть розгубилась: як пояснити дитині, що батько розбився на літаку, що він мертвий? Дуже пошкодувала, що почала ту мову з малою. Взяла великий портрет Андрія, поставила на видному місці й пояснила, що тато завжди з ними. Коли Мар’янка вранці йшла в садочок, то підходила до портрета, цілувала і приговорювала:

– Татусю, не скучай, я цілий день про тебе думатиму, а ввечері знову прийду. Я знаю, ти на небі, не можеш прибути до мене, тому я буду ходити до тебе.

А вернувшись, прибігала і знову цілувала татове фото.

Якось навесні по дорозі з дитсадка Мар’янка вирвала кілька кульбабок, принесла додому і поклала біля Андрієвого портрета. Тамара дивилася на те і крадькома витирала сльози. Коли через кілька днів квіти засохли, дочка запитала:

– А чому тато не забрав мої квіточки? Вони йому не сподобалися?

Що Тамара могла відповісти дитині на ті слова?

З часом стала брати Мар’янку на кладовище, розказувати, що це пам’ятник татові. Навряд чи донечка розуміла, що то таке. Просто Тамара вважала, що рано чи пізно дитина дійде сама до всього. Хай звикає.

А Борис приділяв їм обом усе більше й більше уваги, став приїздити щомісяця по кілька разів. Коли його не було, Мар’янка допитувалась: «А чого не їде до нас дядя Боря?» Дівчинка все дужче прив’язувалася до нього.

Одного разу, саме вечеряли, він несподівано заговорив – спокійно, підбираючи кожне слово:

– Тамаро, я дуже довго думав і вирішив, – трохи зам’явся. – Ну, розумієш, знаєш, може, це й неправильно, але пропоную вийти за мене заміж.

– Що-о-о? – у Тамари застряг у роті шматок їжі, котрий жувала.

Якби зараз упало небо на землю, мабуть, вона менше здивувалася б. Втратила дар мови. Не знала, що казати, як реагувати. Просто отетеріла від несподіванки. А потім ляпнула ні з того ні з сього:

– Ти серйозно?

– Абсолютно, – відповів спокійно. Навіть занадто спокійно для такого моменту.

– А тебе не коробить, не хвилює те, що кілька років тому я спала з твоїм рідним, чуєш, рідним братом, а тепер маю спати з тобою? – Тамара нервувала, не підбирала слів. Усередині піднімалася хвиля протесту, хвиля ненависті, обурення. Бач, що собі придумав!

– Я ж знаю, що ти це хочеш зробити ради Мар’янки, братової дочки. Ну правда ж, так? Правда? Скажи чесно! – Тамара почала говорити все голосніше і голосніше, перейшла на крик. Дитина спершу не реагувала, гралася собі, а тут злякано підняла голову, не розуміючи, що у цю мить вирішується її доля.

– Так, – незворушно відповів Борис.

Краще б він тріснув її по обличчю, краще б плюнув межи очі.

– А я, я тут при чому? – зів’ялим голосом, дуже схожим на стогін, запитала приречено. – А про мене ти подумав? Як я маю жити? Без любові, без тепла, без ніжності?

Запала довга-довга мертва мовчанка. Чути було, як цокає годинник на стіні. Ще мить, друга – і, здавалось, от-от Тамара вибухне голосним плачем. Та, на диво, вона трималася. Життя в останні роки її загартувало, навчило, побило так, що після першого-ліпшого болю, повороту долі не розпускала нюні, бо ж навряд чи знайдеться той, хто їх витре.