Хресний

Того дня Григорій Кіндратович прокинувся у поганому настрої і геть розбитий. Цілу ніч мучили кошмари. То він стоїть на краю височенної гори, над урвищем, і таке відчуття, що ось-ось зірветься вниз. Одне слово, балансує між небом і землею. Схоплюється у холодному поту, довго лежить з розплющеними очима, думки рояться, ніщо путнє не приходить, зрештою засинає, потім знову здриться якась чортівня. Він бреде по болоту, ледь переставляє свої довгі ноги, а їх усе засмоктує і засмоктує драглиста твань. Незчувся, як затягло по пояс, а тоді – по шию, важко дихати, він насилу пересувається. І, коли повітря зовсім не стає, кидається уві сні й вертається в реальність.

Вийшов з дому раніше, щоб прогулятися на морозяному повітрі. Відганяв подалі спогади про свої дурнуваті сни, чомусь ні з того ні з сього пригадалася вчителька англійської мови.

Чув, що вона вже народила. Мабуть, кілька місяців дитині. Навряд чи хтось із їхніх здогадався провідати породіллю. У нього третій урок, Івановська живе зовсім недалечко. Чому б не заглянути до неї? Може, людині поміч потрібна. Зайшов у магазин, купив хліба, молока, печива, цукерок, напружено почав згадувати адресу. Ага, під’їзд четвертий, поверх… який же то поверх? Тамара казала, та це ж було давненько, призабулося. Силувався пригадати, аж примружився: згадуй, фізику, згадуй. Нібито шостий, ага, точно, бо, коли додати під’їзд і поверх, виходить номер квартири – сорок шість. Добре, що в нього розвинуте асоціативне мислення, воно і виручило.

Доки підхвалював себе в думках, підійшов до ліфта. Але той не працював, довелося підніматися по східцях. Роздумував над тяжкою долею колеги. Та, мабуть, друзі чоловіка, однополчани не залишили вдови в біді. «Щось не чув, щоб наші дівоньки забігали», – скорчив сам до себе гримасу. Та, можливо, він не в курсі. Нарешті опинився перед дверима під номером сорок шість. Натиснув на кнопку, проте ніхто не обізвався, через якусь хвилину знову – мовчання. Може, вона поїхала з дитиною до батьків? Уже хотів повернутися й піти геть, проте машинально смикнув за ручку дверей, і вони несподівано відчинилися. Здивовано звів брови, а серце торкнула тривога.

– Тамаро Степанівно, – гукнув неголосно фізик.

У відповідь – тиша. Зайшов у кімнату: посередині дитяча колиска, а над нею розіпнуте простирадло. На кухні теж порожньо. А це що за чудасія? Прочинив двері на балкон і заціпенів. Біля самих перил стояла роздягнута Івановська з дитиною на руках і абсолютно ні на що не реагувала. Григорій Кіндратович однією рукою обхопив її за плечі, другою – дитину і силоміць потягнув на кухню. Вони обоє були холодні, як лід. «Що сталося, що робити?» – конвульсивно билася в голові думка. Завів у кімнату, швиденько закутав у ковдру, все допитувався, що трапилось. У Тамари був геть помутнілий погляд. Збагнув: щось тут не те, одразу викликав швидку. А ще подзвонив до вчительок, покликав на допомогу. Все закрутилося, Тамара поступово приходила до тями. Їх обох з дитям відвезли до лікарні.

Вже пізніше, згадуючи той день, ті хвилини, коли вони з донечкою були на межі життя і смерті, Тамара дякувала Богу, що прислав їй спасіння і Григорія Кіндратовича. Бо ще хвилина, ще друга – і було б запізно, вона могла б зробити жахливий крок.

Після того випадку Григорій Кіндратович став заходити до Івановських мало не щодня. Приносив молоко, дитяче харчування, продукти. У нього своїх дітей не було, може, саме тому всім серцем потягнувся до Мар’янки.

– Я не знаю, як би ми жили без вас, – часто повторювала Тамара. – Ви нас врятували тоді на балконі. Ми з дочкою ніби родилися наново. А ви – хресний для нас обох.