Похорон

А далі для Тамари все було як у тумані. До неї дуже слабо доходило, що відбувається довкола. Наступного дня в лікарню прибігла Сусанна, підтримувала і втішала як уміла:

– Тримайся, Томочко, тримайся, – повторювала раз у раз. – Уже нічого не зміниш, головне зараз – треба зберегти дитину. Не хвилюйся, не переживай.

Тамара ніби слухала те бубоніння і ніби пропускала повз вуха. Як можна триматись, як можна не перейматися? У ті хвилини дурніші й непотрібніші слова годі було придумати. Одна-єдина думка бомкалася в голові, як у порожньому баняку: як вижити, як не здуріти, як перенести все те? Хотіла плакати і не могла. Здавалося, сльози застрягли десь у грудях, в горлі, ніяк не доходили до очей. Може, якби невидиму дамбу прорвало, стало б легше. Так ні ж.

Друзі Андрія бачили муки Тамари, довго сперечалися, пускати її на похорон чи ні. Нарешті вирішили запитати у неї самої. Вона ж на питання відповіла питанням:

– А може, ліпше закопайте разом з ним?

Коли ж трохи відійшла, таки настояла, щоб піти попрощатися з Андрієм. І знову пам’ять залишила розмитий спомин про ті хвилини. Зібралося багато військових, мінялася почесна варта, линула траурна музика, труна була закритою. В головах поставили портрет Андрія. Він спокійно дивився на все, мовчав. Тамара несподівано сіпнулася: що це, всього-на-всього кошмарний сон, може, то неправда? Сусанна схилилася до неї, запитала: «Тобі недобре?» У відповідь промовчала. Тієї миті вона ненавиділа подружку лютою ненавистю. У неї ж чоловік живий, та й усі Андрієві друзі тут стоять – насуплені, сумні, але живі. Чому ж її Андрій он у цьому ящику? Чому, чому, чому? Про себе не думала, не згадувала. Як буде сама ростити дитину?

На кладовищі виступали «Сержант», кілька інших друзів, якісь начальники, говорили про те, що жахлива, «нєлєпая» смерть вирвала з їхніх лав бойового побратима. Про те, що вони його будуть вічно пам’ятати, ніколи не полишать сім’ї, завжди допомагатимуть.

У повній прострації Тамара жила тиждень за тижнем. Не було дня, щоб Андрієві друзі не прийшли її провідати. Коли ж лишалася сама, плакала. Намагалася стримуватися, та не виходило. Сльози котилися й котилися по щоках, несила було їх спинити. Тоді, у перші дні, десь клинило, а тепер ніби греблю прорвало. Де ж тих сліз стільки взялося? Знала, що це зашкодить дитині, та не могла із собою нічого вдіяти.

А через сорок днів після смерті Андрія на світ з’явилася донечка. Фізик таки сказав правду.