Чуло серце біду

Коли Тамара пізніше згадувала ті дні, тижні, місяці, прожиті з Андрієм у Любецьку, то ніби верталася в казку. Кожен вечір вона чекала чоловіка з роботи, щось смачненьке йому готувала, він їв, підхвалював. А що може бути кращим для господині? Потрошки умебльовували свою кімнатину. Не розкошували, але й не дуже звертали увагу на гроші. Якось Андрій з’явився на порозі з величезною коробкою.

– Що то таке? – здивовано запитала Тамара.

– Зараз побачиш, – інтригуючи, підморгнув чоловік.

Відразу в коридорі навколішках почала розривати картон. Ящик був важкий, старанно запакований. Коли ж побачила, що це сервіз, ще й її улюблена, омріяна «Мадонна», мало не зомліла від щастя, від розгубленості, від зачудування.

– Де ти взяв гроші? – ледве чутно промовила.

– То замість того, щоб радіти, подякувати дяді, ти про такі дурниці запитуєш?

– Дядя мій дорогий, ти ж знаєш, що я на сьомому небі, бо здійснив мрію мого життя!

– Яка ж бо вона в тебе проста і приземлена. Якби сказала, щоб відправив тебе в космос, ото ще зрозумів би.

Тамара обвила руками його шию, притулилася всім тілом і міцно поцілувала. Так вони стояли хвилину-другу, доки від жагучих поцілунків аж дух перехопило. Швиденько потягнула на кухню, щоб нагодувати. Обдала окропом нові тарілки і наповнила наїдками. З такого приводу десь знайшла пляшку коньяку, наповнила чарки і заговорила:

– Андрійку, мій любий, яка вдячна тобі за все! Я така щаслива, така щаслива, мені так добре, що аж страшно робиться.

– Ну чого, дурненька? Тішся тим, що маєш.

– Я ж тішусь, але часом находить безпричинний страх, охоплює таке відчуття, ніби от-от усе обірветься, цей чудесний сон мине і прийде реальність, жахлива й страшна.

– Слухай, дівчино, викинь дурне з голови, – сердито насупив брови Андрій. – Нічого не загадуй наперед: сьогодні нам добре обом, і так буде завжди. Уяви, як у нас ще знайдеться хлопчик чи дівчинка. Тоді стане ще краще, бо будемо втрьох.

– Може, й так, – силувано всміхнулася Тамара. Проте незрозуміла тривога з душі так нікуди й не поділася.

Ощасливлена «Мадонною», Тамара кілька тижнів ходила по квартирі пританцьовуючи. Сама собі дивувалась: як же мало потрібно людині. Новий сервіз, як видавалося їй, вдихнув у їхній дім ще більше тепла і затишку. Тому не сховала красивих тарілочок у шафу, щоб милуватися ними за склом, а щодня ставила гарний посуд на стіл, аби частувати чоловіка смачними наїдками. Звичайно, подруги-офіцерші мало не вдавилися від заздрощів. Ахали й охали, прицмокували.

Льотчики з ескадрильї, звісно, з дружинами, жили дуже дружно, часто ходили одні до одних у гості, влаштовували веселі застілля з піснями, танцями. «Сержанта» скоро призначили командиром. Він був серед них найстарший і найавторитетніший. Сусанна не чула землі під ногами. Вже геть задерла носа. Під час обмивання нової чоловікової посади поводилася зверхньо і гонорово. Тамара дивилася на те, і їй було бридко. Коли вони вдвох зосталися на кухні, жартома натякнула подрузі:

– Ти там не дуже несися, начальнице, будь простіша – і народ до тебе потягнеться.

– А ти мене не вчи, кожен мусить знати своє місце. Ще прийде час – і буду жоною комполку. Побачите, чого я варта.

– Нічого ти не зрозуміла, – буркнула Тамара. – Будь ти хоч генеральшею, та не дери носа, залишайся людиною.

Хлопці почали підганяти, щоб швидше накривали на стіл, бо народ був голодний та холодний і рвався замочувати новоспеченого командира. З часом та розмова на кухні забулась, а от пізніше, значно пізніше не раз Тамара пригадувала той погрозливий Сусаннин вигук.

Дуже пам’ятною стала для Івановської поїздка до Андрієвих батьків на Урал. Познайомилася з чоловіковою ріднею. Її прийняли напрочуд тепло, не знали, де посадити, чим пригостити. Особливо свекруха старалася, називала дочкою. Подарувала надзвичайно гарну дорогу хустину. Все розхвалювала і розхвалювала сина, розповідала, який він слухняний і добрий. Тамара, щоб не образити її, не призналася, що хусток не носить. Андрій був дуже схожий на маму, може, тому вона його так любила. Звісно ж, такі почуття перейшли і до його дружини.

Тамара запізналася зі старшим братом Андрія Борисом. Він також був льотчиком, правда, служив у транспортній військовій авіації. Одна сестра – Олена – старша за Андрія, Віра – молодша. Від них невістка також відчувала приязнь, любов, увагу та повагу. Жили вони у невеличкому містечку у власному будинку. Сусідки посходилися до Івановських, щоб побачити невістку-хохлушку. Тамара ніяковіла, а свекруха не переставала її нахвалювати.

– Ви подивіться, яка вона красива, а знали б, як готує смачно!

Коли ж усі розійшлись, обняла Тамару за плечі й так щиро, по-материнськи заговорила:

– Бачу, хороша ти дитина, рада, що син тебе вибрав, – повезло йому, – потім призадумалась і продовжила: – Бережи його, дочко, сильно бережи.

І в словах тих вчувалися тривога і настороженість, а в очах читалося неприховане благання. Відтак примовкла, дивилася крізь вікно вдалину.

Невістці видалося, що вона хоче ще щось сказати, проте слова так і захололи у неї на вустах. Тамара спочатку поривалася й собі поділитися своїми недобрими передчуттями, проте стрималася: нащо тривожити матір якимись сумнівними думками?