Видиво

Минуло місяців зо три, й Івановські вселились у нову квартиру. Звичайно, «стройбат» здав її, як завжди, з великими недоробками. Довелося багато дотягувати, замазувати, оштукатурювати. Благо, Андрій усе вмів робити своїми руками. Купив інструмент і щовечора після служби щось лампічив по кутках. Та ті дрібниці ніяк не могли затьмарити їхнього щастя. Обоє трудились, як бджілки. Він майстрував, вона прибирала, вимивала, рештки ночей проводили у пристрасному коханні.

Звичайно ж, гучно справили новосілля. Знову зібралася та сама компанія. Вся ескадрилья складалася з однокурсників. Вони постійно трималися купи. Більшість одружених одержали квартири також, допомагали хлопці один одному в ремонтах. Так ходили по новосіллях від одних до інших. Було стільки радості, веселощів.

Командир полку посприяв Тамарі у влаштуванні на роботу. Вона стала вчителькою англійської мови у середній школі. До речі, та розташовувалася недалечко від дому, за десять хвилин ходу. Життя налагоджувалося.

А доки були канікули, Івановські знаходили найменшу можливість, щоб відпочити. У вихідні вчащали на річку. Дружина засмагала швидко. Скоро її тіло стало бронзовим.

– Ти в мене просто індіанка, – захоплено повторював дружині Андрій.

Одного разу льотчики зі своїми половинками вибралися на озеро. Оселилися в палатках прямо на березі. Смажили шашлик, випивали, веселилися, співали. Тамара дивилася на гуляння, і враз до неї припливла думка: як же добре, от би все життя отак – поруч з друзями, коханим. Що ще треба?

Так закортіло сказати про це Андрію, що не витримала, нахилилася і прошепотіла у саме вухо: «Давай прогуляємося». Відразу він не зреагував, продовжував балакати. Тамара легенько смикнула за руку. Нарешті чоловік підвівся і не вельми охоче побрів за нею.

– Чого ти відриваєшся від народу? – обнявши жінку за стан, запитав.

– Бо хочу побути з тобою, – відповіла.

– Попереду ж ціла ніч.

– Якщо не хочеш, вертайся на п’янку, – ображено відрізала.

– Ну заспокойся, нікуди від тебе не піду, – примирливо заговорив, а для більшого переконання підхопив на руки і поніс. У якийсь момент похитнувся, Тамара подумала: от зараз знову бухнуться на землю, як взимку у парку. Проте Андрій цього разу втримався на ногах, і вона замилувалася зоряним небом. Було синє-синє і бездонно глибоке. Пливло у далекій високості. На мить їй здалося, що вона десь в іншому світі, стала легенькою, майже прозорою пір’їнкою, котру невидима сила несе над землею, ось-ось підніме туди, у вічне блаженство, що розкрилось у вишині.

Несподівані відчуття, як і швидкоплинна казочка, обірвалися так само раптово, як і виникли. Андрій обережно поклав на землю. Вона розповіла йому про своє видиво. Він довго мовчав. Відразу подумала, що недочув чи не зрозумів її.

– Ти знаєш, я в шоці, – нарешті якось злякано заговорив. – У мене навіть хміль вивітрився з голови. Не повіриш, але точно такі відчуття у мене, коли піднімаюся на літаку в небо. Ти ніби підслухала мої думки. Так само почуваюся пір’їнкою, невагомою пилинкою, котру несе незрима сила. Так легко, так славно, що, здається, сам Бог тебе підіймає на долонях. Ти знаєш, що в нього я не дуже вірю. Але, але… так добре на душі, що від того аж паморочиться в голові.

Андрій лежав горілиць поруч і говорив, говорив схвильовано, пристрасно, все швидше, швидше, неначе боявся, що жінка не встигне його дослухати. Вмовк на якусь хвильку. А потім зовсім тихо і спокійно закінчив:

– Часом таке відчуття, що залишуся літати назавжди.

– Ти що, здурів? – мимоволі вигукнула Тамара. – А я? Що зі мною станеться?

– Дурненька, то ж фантазії, – лагідно перебив її Андрій. – Ніде я не подінуся. Буду з тобою до самої смерті.

І швидко затулив її вуста своїми, щоб не чути сумнівів чи заперечень. Вони цілувалися довго-довго і гаряче-гаряче.