Кремлівські мрійники

На все життя Тамара запам’ятала свій перший приїзд у Любецьк. Потяг прибув на станцію о п’ятій ранку. Надворі було вже видно. Вагон плавно стишував хід, котився повільніше й повільніше. Через вікно вона бачила, як Андрій біжить, щоб вчасно дістатися до дверей. Не встигла провідниця їх відчинити, як він стрибнув на підніжку, легким рухом обхопив Тамару за талію і став несамовито цілувати в щоки, губи, очі, шию, волосся.

– Молодий чоловіче, що з вами? – зарепетувала літня тьотя-провідничка. – В житті такого не виділа.

Ніби сердилась і водночас раділа за молоду жінку, яку так палко цілують.

Тамара й пручалася, намагалася втихомирити чоловіка, бо позаду напирали пасажири.

Вокзал Тамарі видався маленьким, якимось присадкуватим і невиразним. Але та гаряча, просто палюча хвиля ніжності й любові, що накрила її з головою, геть змила всі незавидні враження.

Пізніше вона десятки разів від’їжджала і прибувала сюди, однак той перший приїзд залишився назавжди у пам’яті яскравим і виразним. Пам’ятає до найменших деталей. Щоразу від цього спогаду на серці теплішало і водночас воно починало терпко щеміти.

Спочатку вони оселилися в офіцерському гуртожитку. Від будівлі віяло казенщиною і холодом. Не вельми привітною виявилася й кімната. Найбільше вбивало ліжко – скрипіло, як навіжене. Для молодят то було справжньою жорстокою карою. Коли починали кохатися, здавалося, весь гуртожиток це чує. Душилися від сміху, проте, зголоднілі одне за одним, не могли натішитися взаємними ласками і любов’ю.

До ранку сну, звичайно, вже не було. Андрій розпитував про кожну дрібницю, із захопленням розповідав про місто.

– Знаєш, воно наскільки старе, настільки й молоде. І зелене, і маленьке, і велике. Та я тобі не опишу всього, краще завтра покажу.

Потім осікся:

– Слухай, тобі треба відіспатися, ввечері у нас будуть гості.

– Хто? – здивовано запитала.

– Вся ескадрилья.

– А де ж ми помістимося? – знову обізвалася.

– На ліжку, на підвіконнику. В тісноті, та не в обіді.

Так воно і вийшло. Увечері маленька кімната тріщала від людей. Напхалося до двох десятків. Більшість хлопців з ескадрильї були одружені, прийшли зі своїми жінками. Весело, гамірно. Першим узяв слово «Сержант». Він уже встиг вирости у званні. Став старшим лейтенантом і командиром ескадрильї. Проте за столом усі були рівні.

– Давайте вип’ємо за возз’єднання, – почав Сергій.

– Яке? – розкрив рот Андрій.

– Сімейне! – вигукнув весело Сергій.

Усі дружно розсміялись і загукали: «Правильно, правильно!»

– Велике возз’єднання сім’ї Івановських, – голосно продовжував командирським тоном Сергій. – Ми безмежно раді за вас. Віримо, що найближчим часом ви урочисто покинете цю халупу і переїдете у простору, світлу свою квартиру. Ура!

Тамара підняла високо брови, округлила очі й запитально подивилася на Андрія. Мовляв, що це за новини? Андрій удавано серйозно погрозив кулаком Сергію.

– Ох і базікало ти, командире, – сказав сміючись. – Хотів жінці зробити сюрприз. Не дав.

Уже пізніше, коли гості розійшлись, Андрій розповів, що закінчується зведення нового будинку для військових – і командування пообіцяло дати йому там квартиру.

Невже, невже вони матимуть власний куточок? Від неймовірного щастя Тамара аж очі заплющила. Уявила, як господарюватиме у своїй квартирі. Цікаво, одно- чи двокімнатна? Чоловік ніби підслухав її роздуми, спокійно пояснив:

– Сама розумієш, у нас дітей немає, тому світить лише одна кімната.

– А що нам заважає тих дітей народити? – дружина лукаво підняла очі на Андрія.

Він зам’явся, мовляв, я не проти, але вже пізно, ордер видадуть у найближчі місяці.

Проте скоро житлове питання відійшло на другий план, вони почали пристрасно цілуватися і кохатися. І тривало це довго-довго. Коли вже засинали, Тамара тихенько-тихенько спитала:

– Андрійку, а ти сервіз «Мадонна» у нову квартиру мені купиш?

– Куплю, куплю, – сонним голосом підтакнув.

– Ні, я серйозно. Ти ж не знаєш, який він дорогий.

– Ну і чорт з ним. Заспокойся, куплю.

– Ми бачили на виставці у Чернівцях. Дівчата мало не впісялися від краси того сервізу.

– А ти?

– І я.

– Щоб ти більше не впісювалася, точно куплю, – ледве чутно прошепотів чоловік і зовсім тихо додав: – Трусиків шкода.

– А грошей? Ти не знаєш, який він дорожезний.

Проте цих жінчиних слів Андрій уже не чув, бо міцно спав.

А наступного дня, коли він повернувся зі служби, Тамара вмовила показати їй будинок, у якому вони житимуть. Їхати від їхнього гуртожитку було недалеко. Вийшли з тролейбуса біля великого кінотеатру, а на протилежному боці вулиці довжелезною вервечкою витягнувся дев’ятиповерховий будинок. Метрів триста, а може, чотириста, а то й цілих півкілометра. Таким довгим здався тоді Тамарі.