Весілля, весілля, весілля…

При найменшій можливості Андрій прилітав до Тамари у гуртожиток. І, коли траплялися перерви на тиждень або кілька днів, це здавалось обом вічністю. Їхня любов розцвіла буйно і яскраво, як полум’я, що все спопеляє вмить. У неї було таке відчуття, що вона знає Андрія давним-давно, все своє життя. Вона закохалася по-справжньому, всією душею, усім серцем, усім тілом. Він також.

Через місяців два, коли Андрій проводив дівчину до гуртожитку і настала пора прощатися, він обійняв її ніжно за плечі, як завжди, і спокійним голосом сказав:

– Ти вийдеш за мене заміж?

Запитання прозвучало навдивовижу просто і буденно. Було не лише несподіваним, а якимось банальним, не зовсім справжнім.

– Томочко, ти не почула чи не зрозуміла? – перепитав. Він по-своєму розцінив її мовчанку.

– Ти серйозно? – розгублено спитала.

– Серйозніше не буває, – відповів.

Вона ніяк не могла збагнути: невже отак, у підворітті, вирішується її доля? По-перше, не чекала, що це станеться так швидко, тим більше до болю прозаїчно. Це мало б, мабуть, бути якось урочисто, піднесено...

– А де ми житимемо? – бовкнула перше, що припливло до голови.

– Тамарочко, хіба це зараз найголовніше? – нетерпляче на питання питанням відповів Андрій. – Перш за все скажи, чи погоджуєшся.

– Звичайно, – бо відчула, що церемонія сватання явно затягується.

– Ти уявляєш, що ми будемо жити разом, станемо чоловіком і жінкою? – несподівано розсміявся Андрій.

– Ні, – простодушно відповіла майбутня дружина. Усе не могла отямитися, повірити в те, що скоро вийде заміж.

– Я вже тобі колись казав, – став діловито розтлумачувати наречений, – що скоро мене з хлопцями переведуть в іншу частину. Тут нас додатково муштрують після закінчення училища, а там буде остаточне місце служби. Можуть закинути й у Сибір чи Туркменію, в Ташкент чи на Камчатку. Зрештою, ніколи не будемо прив’язані до одного місця. Ти готова стати жінкою офіцера-кочівника?

Останні слова Андрій промовив з особливим притиском. Тамара тут уже не задумувалася:

– З тобою хоч на край світу, – випалила блискавично і всім тілом припала до коханого.

Вони скріпили тую згоду довгим-довгим палким поцілунком.

А ще за два тижні відсвяткували скромне студентсько-офіцерське весілля. Були Тамарині мама з татом, брат з дружиною, дівчата з кімнати, майже вся ескадрилья Андрієва. Батьки його не приїхали. Вони жили на Уралі, надто далеко добиратися. Було дуже багато сміху, радощів та веселощів. Звучали тост за тостом. Однією з перших говорила Сусанна, старша дружка.

– Ну й Тамарка, ну й подружка, ну й тихоня, – почала здалеку. – Ну хто міг подумати, що вона обжене таку шустру й бойову Сусанну. Молодець, так тримати! Бажаю, щоб ти була щаслива.

– А я? – сміючись, перебив молодий.

– Де ж ти дінешся при такій молодій і страшенно щасливій дружині? – продовжувала автоматично Сусанна. – Будьте щасливі і проживіть у парі сто літ.

– Гірко! Гірко! – залунало навкруги.

Старша дружка владно підняла вгору ліву руку, мовляв замовкніть, і наостанок додала:

– А я думаю, що наступним весіллям буде моє, тобто наше. Я правильно кажу, «Сержанте»? – звернулася до свого Сергія, що сидів поруч.

– Ну канєшно! – відповів схвально.

Усі довкола зареготали і далі продовжували гукати: «Гірко!» Сусанна сіла і впевнено повідомила молодим після їхнього п’янкого солодкого поцілунку:

– А ви будете в мене найпершими гостями. Я вас міцно люблю!

Через місяць після одруження Андрій, як і вся їхня ескадрилья, одержав направлення у Любецьк. Тамара залишилася готувати дипломну та зубрити питання на державний екзамен. Андрій дзвонив з нового місця роботи майже щодня. Розповідав молодій дружині, як скучає за нею, про нове місто.

– Воно дуже гарне і дуже чекає тебе, – жартівливо закінчував кожну розмову.

– А ти? – в тон чоловікові запитувала Тамара.

– Ми всі, всі – ескадрилья, полк, дивізія... – підсумував на піднесеній ноті.

Чи самолюбство Сусанни, чи справжня любов перемогла, проте вона скоро покликала Тамару з чоловіком, як і подруг, на весілля.

Одна Іванка ніяк не могла склеїти все докупи.