Освідчення в кіно і на снігу

Наступного дня по дорозі додому в автобусі Тамара смутно згадувала вчорашній вечір. Страшенно боліла голова. Вона дуже любила шампанське, але випито його було… Ой-йо-йой – ну страшенно багато. А що без міри, то не здорово. Кожна ямочка на трасі відгукувалася в голові нестерпним болем. Із затуманених глибин пам’яті зринули міцні руки лейтенанта. А він так нічого. Ніжно тримав за стан, говорив мало, та не зводив очей з її обличчя. Спершу вона почувалася незручно, проте потім звикла. Навіть було приємно. Невже так йому сподобалась? А може, закохався? Отак з першого разу, з першого погляду.

Тамара толком і не мала хлопця. На третьому курсі підбивав клинці Миколка з фізмату. Зустрілися кілька разів. Він усе намагався бути дуже серйозним, а виходило кумедно, бо був геть юним та смішним. Відчувала, що це не те, і просто сказала: «Па-па». У їхньому містечку теж мала залицяльника, гонорового, багатого парубка. Той узагалі обіцяв золоті гори, пропонував виходити заміж. І цього відшила. Мабуть, так само буде з офіцером. Хі-хі, а чого це така впевнена, що він ще до неї прийде і, головне, захоче спілкуватися? Ох і розігналася дівка.

Останні думки геть потонули у солодкій дрімоті. Так і незчулась, як автобус приїхав у їхнє місто. Хоч голова не перестала боліти і на душі було так само кепсько, рідна хата кликала і все геть зітерла.

Батьки дуже зраділи приїзду дочки, особливо мати: квоктала, не знала, чим пригощати і на якій ліпшій постелі покласти. Слава Богу, що не помітили, яка вона пом’ята з перепою. Правда, старший брат Богдан, котрий жив із сім’єю окремо і примчав на зустріч із сестрою, при першій нагоді, коли нікого не було в кімнаті, підколов:

– Де ж ти, сестричко, так перестаралася?

Тамара по-змовницьки приклала палець до рота і тихо сказала:

– Тс-с-с!.. Замочували сесію.

Звичайно ж, про льотчиків не зронила жодного слова. Так у батьківській любові й теплі потягнулися день за днем. Провідала подруг, погралася з племінниками раз, другий, третій. Та чогось усе не вистачало. Думками щораз летіла у Чернівці, в гуртожиток, до льотчика. Правда, коли доходило до нього, сама себе моментально обривала: чого то вона будує повітряні замки, він що, їй щось обіцяв? Минали година, друга – і знову тягнуло магнітом туди, на студентську батьківщину. Дні спливали навдивовижу довго і нудно.

А що, як він не прийде? Та повинен би. Його добрі сірі очі постійно стояли перед нею. Хоча, може, вони так подобріли від випитого. Саркастично всміхнулася сама до себе. Навряд. Хлопці телефон прохідної взяли, імена знають, номер кімнати також, а прізвищ своїх дівчата не сказали. То все шампанське винувате. А цікаво, Сусаннин кавалер, як то його там, Сергій, припреться до неї чи ні?

Не минало й дня, щоб льотчицька тема не приходила у думах до Тамари. Мати помітила, що з дочкою кояться якісь дива, допитувалася, проте нічого так і не добилася. То й залишила її у спокої.

Нарешті два тижні зосталися за плечима. Здавалося, вони тривали цілу вічність. Позаду проводи – і Тамара сидить уже в автобусі. Чомусь він так довго не рушає. Нарешті. Боже, як же він повільно повзе. А чого зупиняється мало не біля кожного стовпа? Таке було бажання, що ото вискочила б і підпихала оту чортопхайку.

У гуртожитку дівчат з кімнати ще не застала. Сіла на ліжку, втоми від дороги як не було. Вся напружилась. От-от хтось постукає, вона підхопиться, і на порозі стоятиме Андрій. Хоча вдома в думках називала його просто «льотчик».

Через мить і справді хтось різко і голосно постукав. Зірвалася, рвучко відчинила двері. І розчаровано скривилася. То була Сусанна.

– Здрасцє, моя Настя! – зареготіла розливчасто. – Ти одна?

– А що, не видно? – на питання питанням відповіла неприязно Тамара.

– Чого ми такі надуті? – знову поцікавилася новоприбула. – Думаєш, не знаю? Літуна свого чекаєш. Я також мліти два тижні не перестаю.

Тамара затято мовчала.

– Та припиняй ти дутися і робити всесвітню проблему, – не вгавала Сусанна. – Завтра підемо в ресторан, знімемо нових чуваків.

– Я не по цьому, – огризнулася Тамара.

Їй несподівано захотілося заплакати, бо в саме серце щось боляче-боляче кольнуло. Лягла на ліжко, відвернулася до стіни.

– Та перестань, я пожартувала, – спробувала заспокоїти подругу Сусанна.

Згодом приїхала Іванка, почала розповідати про свої канікули, і всі взялися готувати вечерю. Бо ж привезли з дому море наїдків.

Льотчики ж не з’явилися до них ні того, ні наступного, ні в інші дні. Тамара нічим не могла загасити прикрість, що тліла у душі.

І коли вже помирала остання надія, десь більш як через тиждень, якраз було це в суботу підвечір, хтось незвично делікатно постукав у двері. Тома відчинила і мало не впала – на порозі стояли три браві льотчики.

– Разрєшитє? – запитали хором.

І тут емоції вибухнули через край. Дівчата завищали на радощах, та так, що почали визирати жильці інших кімнат. Офіцери нарешті зайшли. Тамарі страшенно хотілося кинутися на груди Андрію, розцілувати. Ледь стрималася.

Хлопці дуже вибачалися, пояснювали, що були безвиїзно два тижні на полігоні, й відразу скомандували: «Дайош в ресторан». Студенток двічі просити не треба було, швидко зібралися – і гайда.