Розділ 20, у якому план спрацював

Через кілька годин, коли ледь помітні в сонячний день тіні почали виповзати зі своїх укриттів, наближаючи прихід сутінків, я та Артур зустрілися з Миколою. До призначеної Євою години залишалося ще трохи часу і ми вирішили провести мозковий штурм.

Ми вже приблизно сформували план, яким наша трійця діятиме, але що ближче підходив час втілення його у реальність, тим ненадійнішим він здавався.

Микола прийшов трохи заздалегідь і вже стояв у тіні старого дерева, склавши руки на грудях. Мене знову трохи пересмикнуло при погляді на нього, але я вмить взяла себе в руки. Здається, я нарешті могла розуміти, кому варто довіряти, а кому — ні.

До цієї зустрічі я встигла збігати додому, щоб узяти кайданки, якими мене скувала Єва. До того вони разом з запискою Єви посідали почесне місце в моїй кімнаті — найдальший кут шафи. Мені не хотілося наштовхуватися поглядом на ці речі. Але тепер, коли наручники опинилися в кишені моєї куртки, їх металевий холод приємно обпалював спітнілі долоні.

Примруживши очі, Микола розпізнав мене в одній з фігур, що наближалися до нього, і пішов до нас назустріч. Артур махнув йому рукою, бажаючи, щоб він не залишав широкої тіні дерева, і той зупинився.

— Краще поки що не траплятися нікому на очі, — сказав Артур. — Знаючи Єву, вона заявиться сюди раніше за призначений термін.

— Знаючи Єву, шановний, ти міг би зупинити її і перешкодити виникненню таких сумних наслідків її дій, — сказав Микола навмисне голосно й піднесено.

Я вирішила втрутитися, перш ніж Артур почне сварку.

— Ви взяли те, що я просила?

Микола кивнув і поплескав себе по кишені джинсів, все ще несхвально косячись у бік Артура.

Я своєю чергою простягла Артуру кайдани і він теж засунув їх у кишеню. Без цього заспокійливого металу я раптом відчула себе безпорадною. Кайдани створювали в мене ілюзію, що я зможу хоч якось протистояти кривдниці.

— Ти впевнена, що тепер йому можна довіряти? — спитав Микола, повертаючись до мене всім тілом, підкреслено висловлюючи нелюбство по відношенню до Артура.

— Звісно! — сказала я, обурившись такому питанню.

Якщо впевнений тон, з яким я вимовила свою згоду, і переконав Миколу в тому, що тепер Артур на нашому боці, то виду він не подав.

— Чи можна поставити одне запитання, поки ми не взялися за справу? — спитав Микола на що я бадьоро закивала. — Як Єва проходила прокреслені крейдою пороги?

Артур чомусь усміхнувся і, ніяково закусивши губу, відвів погляд. Його рука метнулася пригладжувати волосся на маківці, поки ми дивилися на нього здивованими поглядами.

— А я думав, хто їх постійно малює…

— То ти їх стирав?! — обурено поцікавився Микола.

Артур кивнув і завбачливо відскочив убік, поки його опонент завів руку для майбутнього удару. Микола схибив. На обличчі його читалися неприязнь і огида, але коли ми з Артуром захихотіли з його реакції, риси Миколи пом'якшилися і він теж усміхнувся. Начебто й старше за нас, років на десять, а поводиться як п'ятикласник.

Поки ми обговорювали деталі плану, сонце заповзло за обрій і на його місце зійшов старіючий місяць. Він, разом із мільярдами піщинок зірок, світив досить яскраво, але парк все одно загруз у темряві ночі. Ліхтарі, що тьмяно світили вздовж стежок парку, ледве впоралися з її покривом і тому тіні, що остаточно залишили свої притулки, заповнили весь земний простір. Вони кружляли по розбитих доріжках, відкидаючи страшні силуети на широкі стовбури старих дерев і така атмосфера неприємно збуджувала мою уяву. Вона почало малювати всякі страхи в особливо темних куточках. І хоч я розуміла, що нічний парк нічим не відрізняється від денного, крім освітлення, по шкірі поповз холодок.

Єва

Єві не подобалося, що ніч видалася такою світлою. Місяць, як на зло, не приховувала жодна хмарка і він світив ярко, наче сонечко.

Чорне пальто хоч і було довге, але не рятувало дівчинку від холоду і вона тремтіла всім тілом. У її голові майнуло, що тремтить вона зовсім не від нічних протягів, але швидко відкинула цю думку як не раціональну.

Єва наблизилася до призначеного місця — лавочки навпроти літачків, які більш за всі атракціони у цьому парку постраждали від побоїв часу. Фарба на мультяшних очах літачків потріскалася і в деяких місцях навіть відвалилася, так що в напівтемряві ці усміхнені гіганти виглядали жахливо. Єва вирішила більше не дивитися на них і перевела погляд у інший бік.

Тепер вона розглядала невеликий пересувний кіоск, де продавали каву на винос. Скільки Єва не придивлялася, не спромоглася розрізнити: спить продавець чи просто сидить, не рухаючись. Ліхтарі кіоску ще трохи розбавляли напівтемряву, але не були досить яскравими, щоб випадковий перехожий міг виявити дівчинку, яка сиділа на лавці й відчайдушно уникала намальованих очей літачків на каруселі.

Єва зіщулилася. Холод остаточно пробрав її, і вона щільніше закуталася в тонке пальто. "Може, він вирішив не приходити", — подумала дівчинка. Вона глянула на годинник і трохи заспокоїлася. Було ще зарано.

Тепер Єва не розуміла, навіщо прийшла наперед. Вона думала, що спочатку трохи востаннє поблукає цим парком, але її сили виснажилися. Виною цьому були насамперед її моральні переживання. І саме через них Єва не їла вже давно. Скільки — вона не рахувала, але цих годин вистачило, щоб її тіло відмовлялося працювати на повну силу.

Силует, що замаячив неподалік, раптом нагадав Єві її брата. Вона зрадовано підвелася, але відразу зрозуміла, що це не Артур. Той не став би влаштовувати собі вечірні пробіжки у парку.

Повз неї проходили й інші люди. Небагато, але одна парочка, що трималася під ручки і кілька собачників із вихованцями змушували її вірити, що цей парк ще не остаточно забутий і покинутий. Дехто навіть зупинявся біля кіоску і за кілька хвилин йшов, тримаючи в руці світло-коричневий паперовий стаканчик з кришечкою.

Єва раптом зрозуміла, що вмирає від спраги. До почуття голоду вона вже звикла і навіть отримувала від нього якесь мазохістське задоволення, а от від кави вона не відмовилася б.