Розділ 19, у якому назріває план

Тепер я розуміла, що треба діяти швидко. Чим більше ми чекаємо, тим далі наша мета.

Думка, що тепер ми з Євою помінялися ролями, викликала в мене самовдоволену посмішку. Тепер вона біжить, а я полюю.

У всіх казках Добро перемагає Зло і трапляється щасливий кінець. Я знала, що в моїх силах зробити так, щоб і мою казку спіткала ця доля.

— Я знаю, де можна розпочати пошуки! — сказала я шепотом, хоча потреби в цьому не було.

Я прийшла до кафе, де працював Артур. Була субота і в переповненому закладі, де шум голосів заглушав один одного, почути про що говорить людина поруч із тобою можна було буквально лише наблизивши своє вухо до її губ.

Артур, відірвавшись від каво-машини, з подивом глянув на мене. Незважаючи на готовність допомогти, його вигляд став гнітючим, коли розмова заходила про план Євиної реабілітації.

— Де? Чому? — запитав він без належного ентузіазму.

Я безцеремонно зайшла за барну стійку і витягла з кишені свою прощальну записку.

— Прочитай, — сказала я, простягнувши папірець Артуру.

— Що це?

Артур приклеївся поглядом до папірця і, витрусивши руки, взяв його.

Я не хотіла читати цю записку, але й не викидала її. Ціла ніч мені знадобилася для того, щоб ухвалити остаточне рішення — таки познайомитися з її вмістом. Я чомусь думала, що в записці буде щось сльозливе і відчайдушно не схоже на те, щоб я сама сказала б перед своєю смертю, і від цього ставало моторошно.

Втім, з першим своїм припущенням я не помилилася. Текст записки був наступним:

Дорогий Артур,

я впевнена, що ти будеш першим, хто знайде цей лист і тому адресую його тобі. Якщо ти ще хоч трохи цінуєш мене, то прошу, не показуй його нікому. Я хотіла б, щоб цією інформацією володів лише ти один.

Якщо ти думаєш, що зі мною все добре, то помиляєшся. Я почуваюся паршиво і справа тут не у фізичному болю. Мені здається, що чим більше зла я роблю, тим щільніше його мережі обвивають мене. Не впевнена, що зможу тепер жити, як раніше: знову переїхати туди, де мене ніхто не знає, закінчити школу і вдавати, що нічого поганого у своєму житті не робила.

Не знаю, що рухає мною, але я хочу закінчити те, що почала. Можливо, без тебе це буде мені не під силу. Тому я хочу трохи відпочити, але вже цієї неділі вирушу в інше місце.

Я не скажу тобі куди, нікому не скажу. Найбільше на світі я боюся знову пережити зраду, і тим більше зраду того, хто був мені найдорожчим.

Якщо хочеш побачитися зі мною востаннє, то приходь у суботу о 19:00 у центральний парк, до атракціону «Літачки». Нікого не приводь із собою, я на цьому наполягаю.

Без кохання, але з глибокою прихильністю

Єва

Прощальна записка виявилася зовсім не моєю, а Євіною. Вона знову тікає.

Артур перестав читати і підняв голову. Я чекала від нього будь-якої реакції, але безумовно не тієї, яка трапилася насправді. Обличчя Артура перекосилося, брови зійшлися на переніссі. Продовжуючи свердлити поглядом високе панорамне вікно кав'ярні, він зім'яв папірець так, що той став нагадувати обгортку від цукерки.

Я відсахнулася, коли він заходився метатися від робочої поверхні, де була кава-машина, до барної стійки. Спочатку це був просто фізичний вихід емоцій, а потім він на мить зупинився і тут же присів.

Якийсь час Артур нишпорив руками по полицях під барною стійкою, де валялися всякі дрібниці, необхідні для обслуговування клієнтів. Потім він випростався так різко, що мало не зачепив мене. У руках його опинився коробок сірників.

Артур кинувся до дверей, які відокремлювали зал для відвідувачів від службового приміщення. Він діяв так швидко, що я ледве встигла шмигнути туди ж, як двері за нами зачинилися.

— Мерзота… Тварюка… — нарешті промовив Артур.

Він підійшов до умивальника з нержавіючої сталі і почав намагатися дістати сірник з коробки. Руки його тремтіли і тому процес затягнувся.

— Давай я, — запропонувала я свою допомогу.

Артур віддав мені коробку так різко, що я сама мало не випустила її. Сам він продовжував метатися від стіни до стіни.

— Чого ти так? — жалібно простягла я, але потім зрозуміла, що не варто було ставити це питання.

— Жалюгідна… маніпуляторка! — крикнув він і стукнув кулаком по стіні. Швидше за все, стіна була несучою. Інакше, я впевнена, у ній утворився б пролом. — Вона хотіла розбудити в мені жалість, вона сподівалася, що я знову побіжу за нею? Ну ні…

Артур швидко підійшов до мене і я, несвідомо втиснувши голову в плечі, простягла йому сірник з коробкою. Він схопив їх і, розправивши папірець, запалив сірник.

Маленький вогник, ледь помітний у задушливій напівтемряві комори, почав розростатися, жадібно поглинаючи м'ятий папір, коли Артур дозволив їм торкнутися одне одного. Він витягнув руку так, щоб згусток, що горить, знаходився над раковиною.

Полум'я відкидало на його обличчя безладні тіні, від чого мімічні зморшки на стали виглядати зловтішніше.

Коли вогонь майже дістався Артурової руки, він розтиснув пальці і чорний листок, а точніше те, що від нього залишилося, плавно опустився на блискучу поверхню. Зустрівшись з краплями, які залишилися на рукомийнику після попереднього використання, вогник загас з тихим шипінням.

— Я не піду туди, — сказав Артур. Його погляд залишався прикутим до чорної плями в раковині.

Тоді вступила я:

— Але ж це наш шанс! Останній!

Артур глянув на мене з-під брів і я могла присягнутися, що бачила, як у його голові терзають один одного, ніби голодні вовки, суперечливі думки та бажання.

З хвилину ми так і стояли, в напівтемряві, слухаючи, як краплі падають із змішувача і дзвінко відбиваються від раковини в тих місцях, де не було попелу. Коли в голові Артура зі смертельної битви вийшов останній вовк-переможець, він тихо сказав:

— Який тоді план?

Зміна Артура закінчувалася не скоро, а відкладати цю справу ми більше не мали часу. Я почекала, поки він обслужить пару клієнтів, які набігли за той час, який ми провели за спалюванням записки Єви, і продовжили нашу розмову.