Розділ 18, у якому я залишилася беззахисною

Я прокинулася з відчуттям повного спустошення. Наче щось втратила. Ні, зникло не моє життя. Адже я лежу у своєму власному ліжку, думки мляво заповзають у мою голову.

План спрацював. Я померла, але перед цим дізналася особистість відьми-пустельниці. Мама забрала мене з двору школи і тепер справа залишилася за «малою»: треба переконати Єву припинити чинити безлад.

Порухавши пальцями ніг, я переконалася, що моє фізичне тіло теж живе. Рухи відгукнулися ниючим болем у всьому тілі.

Зникло щось інше, якась надзвичайно важлива частина мене. Очевидно, без цієї частини я могла існувати, раз груди розмірено опускаються і піднімаються в такт вдихам та видихам, а в животі прокидається майже звіряче почуття голоду. Але так я жити не хотіла.

Піднявши руку нагору, я завмерла. Що я хочу зробити? Можна спробувати запалити пальцями вогник. Я сконцентрувала розосереджену свідомість і, перемагаючи м'язовий біль, клацнула пальцями.

Нічого не трапилося. Я спробувала знову, і знову, і знову... Я клацала пальцями, доки долоня не почервоніла, доки великий і середній пальці не здалися розтертими до крові, поки з очей не бризнули сльози: відчайдушні, сповнені зневіри, смутку...

Знесилена рука звалилася назад на ліжко. Моє серце стискалося так, ніби хтось переплутав його із фруктом і тепер намагається видавити із нього сік. Але в цієї людини нічого не виходило. Сік не виходив, а замість нього мою грудну клітку сповнювало отруйне відчуття розпачу. Воно душило мене зсередини і зрештою вирвалося з горла спочатку здавленим хрипом, а потім тремтінням і лавиною найгірших у моєму житті сліз. Я душила в подушці крики та стогін, які з усвідомленням того факту, що я більше не є частинкою чарівної частини нашого світу, ставали все гучнішими, все відчайдушнішими. На моє щастя, цього ніхто не чув і жодна жива душа не вважала за потрібне зайти в кімнату і перевірити, чи я прокинулася від свого смертного сну.

Напевно, пройшло багато часу з того моменту, як я прийшла до тями, але сил піднятися з ліжка у мене не додалося. Сонце, яке тільки нещодавно послало на землю перші промені, вже грало з хмарами в хованки, але в мою кімнату потрапляли лише скупі рештки його світла. Обличчя висохло і разом зі сльозами випарувався і розпач, залишивши сухій тузі сприятливий ґрунт для розмноження негативних почуттів.

Мене спіткала доля Наді, сестри Ніколь. Ось тільки я не покинула цей світ, а лише втратила свої чарівні сили, хоча в даний момент це було слабкою втіхою.

А що сталося з Євою? Вона здорова і ціла, шукає собі нову жертву і радіє новонабутій силі чи…

Доля Наді! Мілана! Я сіла в ліжку так різко, що в очах затанцювали мерзенні коричневі плями, а тупий біль у голові наринув з новою силою. Я потерла віскі, пристрасно бажаючи, щоб це допомогло.

Не було сил кричати, щоб покликати маму та сестру. За звичкою я потяглася до тумбочки, щоб узяти телефон і написати мамі про те, що я прийшла до тями; навряд чи вона зараз спить. Але телефону на звичному місці не виявилося. Я безглуздо поплескала руками по простирадлах навколо себе майже вірячи в те, що телефон просто загубився між складками ковдри, але його ніде не було. Пізно, але я згадала, що Єва ще на даху відправила мій телефон в останній політ.

Я відкинулася на подушку і, закривши обличчям долонями, захникала. Тепер уже не від болю, а просто від досади. Хоча може телефон ще вдасться врятувати? У мене, звичайно, була не «Нокія», але теж не найтендітніша модель.

Горювала я не довго. За інших обставин навіть думка про втрату телефону викликала б у мені море паніки. Але зараз це була найменша моя проблема. Мені страшенно хотілося побачити свою сестру.

Іншого виходу не було і я, зібравшись із силами, наскільки могла голосно покликала маму. Крик віддався в голові болючою луною і я знову повернула свої руки до скронь, масажуючи голову впевненими рухами.

За півхвилини я почула квапливі кроки на сходах. Двері відчинилися і в мою кімнату увірвалася мама. Вона кинулася стискати мене в обіймах, але, почувши мій здавлений стогін, послабила хватку. За нею пленталася Мілана з опущеними в підлогу очима. Цілком розглянути сестру мені не вдалося, тому що мама закрила більшу частину мого поля зору. Вона витирала великими пальцями мої сльози, тримаючи в долонях моє обличчя і плакала сама.

— Як ти себе почуваєш? — спитала мама і я почула, як тремтить її голос.

— Жахливо, — чесно зізналася я, намагаючись зазирнути мамі за спину, щоб нарешті побачити Мілану.

— Ти ж розумієш, що нічого поганого не сталося? — швидко промовила мама явно відрепетирувану репліку.

— Так… — промимрила я. Тепер настала черга мого голосу тремтіти.

Нарешті мама відсахнулася, сівши не ліжко біля моїх ніг, і я змогла розглянути Мілану.

Здавлений крик вирвався з грудей сам собою і я надто пізно притиснула долоню до рота.

Волосся Мілани, ще тільки біля самих корінців, забарвилося в глибокий чорний колір. Вона стояла, опустивши погляд, ніби почувала себе винною. Схоже, мама все ж таки пояснила їй, яких предків вона мала і ким донедавна була її сестра.

— Хоча, звичайно, варто було розуміти, що все станеться саме таким чином, — сказала я таким здавленим тоном, так що сама ледве чула себе.

— Так, — прошепотіла мама, розвернувшись до Мілани.

Я могла бути спокійною, адже мені більше нічого не загрожує. Ось тільки тепер моя молодша сестра опинилася в небезпеці.

— Як гадаєш, — почала я, — скільки часу мине, перш ніж Єва зрозуміє, що її план не ідеальний?

Мама знизала плечима.

— Думаю, не багато.

Мілана дивилася на нас, намагаючись приховати свій інтерес. Цікаво, мої, тобто її сили пробудяться відразу, чи Мілані, як і всім відьмам від народження доведеться почекати до перехідного віку?

— Розказувати тобі про Силу було набагато легше, ніж їй. Мілана довго намагалася все зрозуміти, – сказала мама, оглядаючи молодшу дочку.