Розділ 17, в якому багато чого проясняється

Отямилася я від якихось дивних звуків. Судячи з вітру, який нещадно плескав мене, я знаходилася на широкому відкритому просторі. Було холодно, сиро. Але я цього майже не помічала. Моя голова боліла нестерпно. Важко було визначити, яким саме місцем я стукнулася, тому що вся вона, від підборіддя до верхівки, нила тупим болем.

Я розліпила очі і спершу не побачила нічого, крім нескінченного чорного неба. Ані зірок, ані місяця не було видно.

Свої руки я виявила скутими за спиною і тільки тоді страх, отруєний панікою, заволодів мною. Я спробувала перевернутись і це мені вдалося. Браслети кайданів тепер тиснули не лише на зап'ястя, а й на поперек. Але в порівнянні з головним болем, це було нісенітницею.

— Вже прийшла до тями? — спитав тонкий голос.

Я нервово проковтнула. Чи могла я повірити своєму розуму, коли він доніс мені, чий голос це був?

Щосили напружуючи м'язи преса, я перейшла в сидяче становище. Голова занила ще дужче і я міцно стиснула губи. Довелося ще й затримати подих, сподіваючись, що це допоможе стримати блювотні позиви.

— Подивишся на мене, чи тобі зовсім не цікаво, кого ти намагалася дурити останні три місяці?

Я підвела голову і зазнала огидного почуття розчарування (до самої себе) та огиди (до співрозмовниці).

Білі, як паперовий лист волосся, тонкі ікри та трильйон безсмачних каблучок. Переді мною стояла Єва.

— Скажи, що не очікувала побачити саме мене, — сказала вона і тепер її схожість із полярною лисицею стала максимальною: біла, пухнаста, маленька на перший погляд, але хижачка насправді.

Я нічого не відповіла, але лише тому, що віднявся язик. Думки блукали в голові, як втрачені у темряві світлячки. Мій рот був по-дурному відкритий і я відчувала, як вітер висушує губи та ясна. Я зачинила його, але від цього моє становище не стало менш безглуздим.

Може, якщо я зараз почну ліпити з себе дурочку (хоча тут навіть старатися не треба), то зможу послабити пильність Єви. Я би нанесла удар і таким чином зрівняла б рахунки за рахунок елементу несподіванки. Я стиснула кулаки, закликаючи магічну матерію, але вона ігнорувала мене. Чим більше я намагалася, тим безпорадніше себе почувала. Кров билася у скронях. Я несвідомо стиснула зуби, після чого одразу відчула легкий металевий присмак в роті.

— О-о-о, можеш не старатися, — сказала Єва, стоячи наді мною і спостерігаючи за тим, як змінюється вираз мого обличчя. — Це спеціальні кайданки, вони блокують твої магічні здібності.

Якби наші голови були зараз на одному рівні, я б набралася сміливості плюнути їй в обличчя. Я вже почала відчувати, як слина збирається у роті від цієї апетитної думки. Це ніяк не допомогло б мені покращити своє становище. Але, може, крапля самоствердження послужила б каталізатором мого розумового процесу, і я б вигадала, як звідси вибратися.

Я забігала пальцями по кайданках, знаючи, що це ніяк мені не допоможе. Потім я спробувала підвестися на ноги. Крізь звірячий головний біль і тремтіння, яке пробивало мене при кожному новому пориві вітру, я таки змогла встати.

Ми знаходилися на даху якоїсь величезної будівлі. «Наша школа» — одразу зрозуміла я. Метрів за десять знаходився вихід на дах і звідти, погойдуючись, світив блідий ліхтар.

Намагаючись не жмуритися від пульсуючого болю, який тепер почав розливатись по всьому тілу, я подивилася на Єву.

На відміну від мене, на ній був верхній одяг — старе чорне пальто, надто велике для її кістлявого стану. Навіть у напівтемряві я помітила скупчення катишок на рукавах і по бокових швах і ця думка чомусь здалася мені кумедною. Тоді трохи впевненості додалося до моїх ураганних почуттів.

— Не думаю, що в твоєму становищі посміхатися до місця, — сказала Єва.

Сама вона хіба не стрибала від радості.

— Як ти здогадалась, хто я? — впевнений тон, з яким були промовилені ці слова, здивував мене саму.

— Сама б я навряд чи впоралася, — усмішка на її обличчі почала нагадувати мені огидну усмішку Джокера. — Мені дуже допоміг мій брат.

Я знову стиснула губи, не наважуючись вступити в той момент, коли Єва скаже його ім'я.

— Артур, якщо ти ще не здогадалася.

— Здогадалася, — процідила я.

Кожне вимовлене мною слово віддавалося ниючим болем у голові, і я ледве стримувала себе, щоб не кривитися.

— Хоча, знаєш, зрештою, він таки здався. — Єва зробила сумну міну і продовжила. — Уявляєш, він думав, що якщо розлучиться з тобою і скаже мені, що ти точно не та, кого я шукаю, то зможе захистити тебе…

Я ахнула, хоча присягла собі, що не демонструватиму Єві свої емоції. Щоб не слухати її зарозумілі коментарі з цього приводу, я швидко запитала, бажаючи відволікти від цієї теми не тільки її, а й себе:

— І що... — мій голос здригнувся, — що ти збираєшся робити зі мною зараз?

— Спершу подзвони своїм домашнім і скажи, що затримаєшся сьогодні, — Єва кинула під ноги якусь сумку і лише придивившись, я виявила, що вона моя.

— Навіщо? — тихо спитала я.

— Дурне питання!

На вигляд спокійна та впевнена, Єва відповіла різко:

— Щоб якнайдовше ніхто не виявляв твою пропажу!

Я кивнула і вже хотіла підібрати сумку, але вчасно згадала, що мої руки зараз недієздатні.

— У кишені, — сказала я.

Єва присіла і почала ритися в моїй сумці. Великих зусиль мені вартувало придушити свою широку посмішку. План почав діяти. Першим пунктом у ньому було знайти можливість зателефонувати мамі. Телефон знайшовся швидко і Єва вмить піднялася, чим змусила мене повернутися до образу втраченої жертви. Зробити це було просто. Незважаючи на продумані заздалегідь дії, я все одно відчувала себе погано. Мене лякала невідомість: все могло піти не так, як я думала.

Я сказала Єві пароль і вона, недовго ковзаючи пальчиками по екрану, набрала якийсь номер і піднесла телефон до мого вуха. Вона стояла так близько, що я могла відчувати слабкий запах її шкіри. Єва разом зі мною майже притулилася вухом до телефону і рази два її біле волосся, підкорюючись вітру, полоснуло мене по обличчю.