Розділ 14, в якому трапляється найгірше

Ми повернули котів Ірині Валеріївні того ж вечора, залишивши їх біля ґанку в пакунку ковдри, ніби сироток. Артур запропонував залишити записку, в якій пояснювалася б вигадана ситуація їхньої знахідки (розповідати, як все було по-справжньому, очевидно, було поганою ідеєю) і наші імена як рятівників. Навіщо це потрібно, я не розуміла, але сил чинити опір у мене не було, і я швидко погодилася.

Я переймалася через те, що до ранку котики можуть розбігтися. Але заспокоїлася вже наступного ранку, коли зайшла на сторінку хімічки. Її профіль ряснів фотографіями врятованих вимитих кошенят і я полегшено посміхнулася.

Втім, радіти не було чому. Моя теорія про Мішель із кожним новим воскреслим у свідомості спогадом ставала дедалі переконливішою. Вона не була у місті в той час, як сталося перше вбивство, а нібито гостювала у родичів у Франції. Мішель часто бувала у роз'їздах зі своїми батьками і тому я перестала задаватися питанням, чому раніше наші сили не конкурували.

Мої припущення ще лютіше забилися в голові, подібно до зграї голодних соколів у тісній клітці, коли в понеділок Мішель не з'явилася в школі. Вона не відповідала на дзвінки і в мережі востаннє була ще у п'ятницю. Зрозуміла, що я її розкусила та втекла? Але це неможливо. Свої припущення я дбайливо зберігала у своїх думках, ні з ким не бажаючи ними ділитися, доки не знайдуться вагомі докази.

Уроки того понеділка тяглися нескінченно довго. Чорний лак ледве стримував мене перед тим, щоб стікати від нервозу власні нігті аж до корінців, а конспект на уроці історії обмежився лише датою та назвою теми.

Лише коли настала обідня перерва, і я нарешті побачила Артура, що самотньо сидів у дальньому кінці їдальні, туга дещо відступила. На ньому була нова куртка, замість старої, порваної на плечі тварюкою з Ада. Я сіла поруч із ним, акуратно опустивши сумку на сусідній стільчик.

— Привіт, — сказала я.

Артур повільно повернув голову і глянув на мене. Його погляд був розсіяний, і мені здалося, що я дивлюся на нього крізь пелену туману.

— Гей, Артуре! — я трохи підвищила тон і замахала рукою перед його обличчям.

Артур заморгав і, все ще розсіяно цмокнувши мене в щоку, сказав:

— Привіт, Миро.

— З тобою все гаразд? — спитала я, тим самим підвищеним тоном, але тепер у нього додалася крапля стурбованості. — Виглядаєш якось… ніяк.

— Та все гаразд.

Я бачила, що не гаразд.

— Рука болить? Дай подивитися. Знаєш, у нашій тепличці має бути рослина, яка може допомогти… — я потяглася було до плеча Артура, але він схопився за нього і вигукнув:

— Ні!

Раптовий крик привернув увагу кількох підлітків за сусідніми лавками, але Артур глянув на них так, що ті миттю повернулися до колишніх занять. Його губи були щільно стиснуті, а погляд більше не був розсіяним. Артур впевнено дивився в одну точку, і цією точкою було моє налякане обличчя. Я не чекала такої гострої реакції від людини, яка ще мить тому здавалася такою апатичною.

— Артуре, що трапилося? — повторила я вже твердіше, впоравшись із хвилею раптового переляку.

— Ми повинні розійтися, — раптом сказав він, та так спокійно, що я майже повірила в його жарт.

Я посміхнулася, але обличчя Артура залишалося напруженим. Трохи помовчавши, я таки наважилася уточнити:

— Це жарт?

— Ні, ні, ні…. – неспокійно заторохтів Артур. Він здавався водночас наляканим і злим. — Ми більше не повинні спілкуватися і навіть бачитися. Коли-небудь я все тобі поясню, але навряд чи це станеться дуже скоро.

Я знову потяглася до його плеча, але лише для того, щоб торкнутися Артура і зрозуміти, що зі мною говорить реальна людина, а не злісний міраж.

Артур відсахнувся від моєї руки так різко, що, здавалося, та була змащена якоюсь смертельною отрутою.

— Миру, я говорю абсолютно серйозно! Дуже важливо, щоб ти мене зрозуміла...

— Я не зрозумію, поки ти говориш загадками! — раптом розлютилася я. Я відчувала, як починає кусатися напруга між нами і мимоволі піддалася їй.

Артур на мить став виглядати глибоко засмученим, проте коли наші погляди перетнулися наступного разу, я буквально відсахнулася від нього. Недовго думаючи, я вирішила списати все на отриману ним через мене травму та шок від боротьби з пекельною гончею.

— Артуре, я просто хочу допомогти, покажи мені будь-ласка свою рану і я намагатимусь підібрати потрібну мазь, яка швидше її вилікує. Чарівну мазь, Артуре…

Остання пропозиція була сказана пошепки, але справила потужний ефект. Артур схопився зі стільця з такою люттю, що мало не перевернув його. Я теж підвелася, але повільно. Його суворий погляд, кинутий на мене з-під чорних вій, говорив яскравіше за будь-які слова.

Схопивши сумку, я кинулася бігти між обідніми столами прямо до виходу. Хотілося б, щоб як у якійсь романтичній комедії Артур кинувся б за мною слідом, схопив за плече, розгорнув до себе і міцно обняв, вибачившись, і запевнивши, що все буде гаразд. Але цього не сталося. Зупинися я хоч на секунду, сльози закапали б на підлогу непереборною чергою. Буквально за мить я подолала відстань від їдальні до виходу.

Охоронця на посаді не було, і я змогла без проблем вийти зі школи. Він, мабуть, вирішив скоротати час обідньої перерви у їдальні під шум маси учнів.

І тепер у повній самоті, по дорозі додому, не маючи сил відірвати погляд від дороги під ногами, я дала волю образі та страху, що нагромадилися всередині мене ще з минулого тижня.

Відбулося те, чого я так боялася — моїм секретом володіє людина, яка мені більше не друг. Я дивувалася, чим була викликана така реакція, і щиро сподівалася, що цей стан Артура — лише тимчасове явище. Але, згадавши шалений погляд зелених очей, міцно в цьому засумнівалася.

Я підходила до ґанку, витираючи опухлі очі тильною стороною долоні. Хоч сльози вже майже вичерпалися, схлипи продовжували вириватися з грудей, а губи — тремтіти. Виходить, довіритися Артуру було помилкою, яку не можна виправити. Усвідомлення цього факту розпеченим залізом випалювало дірку в моїй душі.