Розділ 11, в якому Ніч Кострів стала ніччю кошмарів

До п'ятниці мені вдалося вламати Алісу та Ксюшу супроводжувати мене в Ніч Кострів. Аліса, як і я, колись щось чула про цей захід, але ніколи не брала участі. А Ксюша навіть зустрічала рекламу цієї події у соц. мережах.

Обидві не до кінця розуміли, чому мене так тягне туди. Я в свою чергу авансом пообіцяла, що вони не пошкодують.

Однак усі сумніви випарувалися, тільки-но ми зайшли. Точніше сказати, пірнули в той вир мільйона скрипучих атракціонів, нудотно-солодкої липкої цукрової вати і густого гуркоту голосів. Раз у раз у нього впліталися все нові крики невизначеного емоційного забарвлення. Причому видавали їх не лише діти, а й дорослі, які відвідували найстрашніші атракціони, куди дітлахам заходити не дозволялося.

Ми стояли з відкритими ротами, поки наші очі, розкриті настільки широко, що кінчики густо нафарбованих вій лоскотали верхню повіку, розглядували околиці.

Відчувалося, що тут, наче в казино, можна надовго загубитися серед цукеркових запахів, фіолетових вогнів і тягучого, як жуйка, повітря, не помічаючи зміни дня й ночі.

Першою прокинулася Аліса. Вона шумно видихнула і вимовила одне єдине слово:

— Отетеріти.

Ми активно закивали, після чого Ксюша додала:

— Не думала, що у нашому місті є такі місця.

З цим твердженням наша маленька команда також погодилася.

— Не гаятимемо часу! — схвильовано заявила я, думаючи про концерт, на який не мала права запізнитися.

Ми взяли одна одну під руки, щоб не загубитися, і швидко просочилися в натовп людей, наче маленькі рибки, які вперше в житті впливають у бездонний океан.

Народу справді було надто багато. Очевидно, організатори цього року приділили рекламі належну увагу. Надмірне скупчення людей призвело до формування біля кас і лотків з їжею довгих черг. Втім, це анітрохи не впливало на ступінь нашого радісного уповання, правлячим тут святковим духом.

Ми дивилися на всі боки, ніби туристи з іншої півкулі Землі, забуваючи стежити за ногами. Через що кожна з нас як мінімум двічі спотикалася і мало не розтягувалася на підлозі. Цьому сприяли кинуті пластикові стаканчики, зім'яті папірці з-під фаст-фуду та несподівані зміни рельєфу.

— Мамочки! — раптом крикнула Аліса.

Я вже подумала, що вона таки не впоралася з керуванням і познайомилася з асфальтом ближче. Але виявилося, що виною цьому крику було захоплення, оскільки Аліса непохитно стояла на ногах і показувала пальцем на величезне оглядове колесо.

— Я помру, якщо ми на ньому не прокотимося! — закінчила вона свій вигук.

Колесо справді було приголомшливим. Настільки величезне, що навіть із входу являло собою мальовниче видовище. А тепер, поблизу, коли я дивилася на нього знизу вгору, воно змушувало мої коліна підкошуватись.

Ми стали в довгу чергу і я весь час до посадки провела як у планетарії: із задернутою вгору головою. Складна і щільна павутина лозин, з якої складалося колесо, була суцільно всипана ліхтариками, наче росою трава на світанку. Вони, однаково круглі та яскраві, відрізнялися за розміром. Ну а те в яких режимах, швидкостях, кольорах працювали мигалки, могло викликати в особливо емоційно-чутливих людей напад епілепсії.

Немов приклеєний суперклеєм, мій погляд так і тримався б за колесо, якби не Аліса, яка нахилилася до мого вуха і тихо прошепотіла:

— Ну, а що він тут робить??

Я з зусиллям віддерла погляд від ліхтариків і пустила його блукати тим місцем, куди, примруживши очі і насупивши брови, дивилася Аліса. Незабаром він натрапив на Єгора.

Напевно, моє обличчя стало таким же обурливим, як і в Аліси, бо Ксюша посмикала нас за рукави і запитала: «Ви чого?». Проте відповіді не було.

— Та гаразд вам, — сказала Ксюша, коли зрозуміла, куди ми дивимося, ніби дві пантери, які готувалися до стрибка.

На щастя, Єгор не помітив, як ми на нього витріщаємося. Він був чимось надзвичайно захоплений, але вже за півхвилини зник у натовпі. Потім дівочий голос, що взявся з нізвідки, раптом покликав мене на ім'я і ​​я остаточно забула про присутність Єгора.

То була Ніколь. Вона насилу пробралася до нашої маленької компанії крізь щільний потік людей та лайки з черги і, усміхаючись, привітно нам помахала:

— Привіт! Можна з вами на колесо, а то тут така черга… А я дуже хотіла б покататися!

— Так, так, звичайно! — закивала я.

Аліса з Ксюшею знизали плечима, даючи зрозуміти, що нейтрально ставляться до такого поповнення. Ми постояли пару хвилин у незручній тиші, геть-чисто забувши, про що розмовляли до того, як приєдналася Ніколь. Але тут Ксюша врятувала становище:

— Ти тут одна? — запитала вона, звертаючись до Ніколь.

Та підібгала губи і акуратно відповіла:

— Так, мені хотілося сюди прийти, але не було з ким… — Ніколь опустила погляд, але потім знову його підвела, супроводжуючи радісним вигуком. — Але я була впевнена, що зустріну когось із знайомих! І ось так і вийшло. Дякую, що прийняли.

— Та кинь, — сказала Аліса, підтягуючи маленьку сумочку, що сповзала з плеча. — Не треба подяк.

Ніколь стримано посміхнулася, але я бачила, як запалилися промінчики радості в її очах. Я ніколи не була новенькою в школі і не підозрювала як це бути в колективі, який сформувався задовго до твого приходу.

Наша черга на посадку прийшла не набагато раніше, ніж коли ми, вимучені довгим очікуванням, мало не втратили віру в те, що це взагалі відбудеться.

Колесо рухалося досить повільно, але для того, щоб зайти в кабінку, рухи доводилося робити стрімкі. Першою зайшла Аліса. В результаті її кроку кабінка захиталася, що вибило з поки що єдиної пасажирки напад нервового хихикання. Ніколь нервово стежила за кожним рухом Аліси, поки ми з Ксюшею шикали на неї. Але подруга не припиняла рефлекторно тремтіти, через що кабінка хиталася трохи сильніше, ніж вимагалося для того, щоб можна було легко в неї залізти.

Зрештою, коли вже контролер наказав Алісі опуститися на лаву і завмерти, судомні потрясіння припинилися і ми з Ксюшею і Ніколь по черзі зайшли і зайняли свої місця. За нами зачинили дверцята і ми, повільно злітаючи через довге очікування, теж стали частиною цієї величезної системи.