Розділ 10, в якому проявляються наслідки

Події наступної пари годин пройшли в цілковитій метушні. Бабулю викликали на термінову нараду і вона зникла, скориставшись заклинанням телепортації. Усіх інших залишали у невіданні. Ми з мамою в сліпій надії і майже повному мовчанні сиділи, дивлячись у сірі кухонні стіни. Ритуал перервали, а значить, бар'єр був зведений не до кінця. Невідомо, якими наслідками це могло нам обійтися.

Хоча очі злипалися, ми все одно кілька годин чекали звістки від бабусі. Безрезультатно. Таїнство, хоч і перерване, змусило нас розлучитися з великою кількістю не лише магічної, а й фізичної енергії. До того ж сильні переживання через трагічний результат ритуалу висмоктали з нас залишки енергії і ми вирушили спати зовсім спустошені. Однак незважаючи на це, неглибокий сон опанував мною лише після того, як перші бліді промінчики сонця торкнулися дерев'яної рами вікна моєї спальні.

— Погано виглядаєш, — сказав Данило, коли ми зустрілися з ним наступного дня біля ганку школи.

— Дякую, дорогий друже.

Напевно не варто казати, що репліка прозвучала сонно? Данил знизав плечима, анітрохи не покаявшись у своїй прямолінійності.

Я розповіла йому все, що сталося вночі і не встиг він поділитися своїми міркуваннями, як раптом поряд матеріалізувалась Аліса. Вона підійшла звідкись позаду і схопила мене за руку так різко, що я підскочила від несподіванки. Вигляд у подруги був пригнічений: опухлі очі та жодного натяку на посмішку. Перш ніж я встигла поцікавитися причиною її смутку, вона поставила питання, яке здалося мені тоді досить дивним:

— Миру, де твій Пес?

Я зволікала з відповіддю, тому що мені здавалося, що десь був прихований підступ. Пес був удома. Я це точно пам'ятала, тому що саме цього ранку він жалібніше ніж колись випрошував їжу, поки ми з Міланою снідали. І липнути до ніг перестав лише коли я покинула будинок. Але жарту в словах Аліси не було, бо вона терпляче чекала на відповідь, злегка нахиливши голову на бік, не відриваючи від мене терплячого погляду.

— Вдома, — нарешті сказала я.

По обличчю Аліси не можна було зрозуміти, які емоції викликали в неї мої слова. Вона пом'ялася пару секунд, а потім видавила:

— Маркіза зникла. Я ніде не могла її знайти сьогодні вранці, хоча вчора ввечері вона спала в моїй кімнаті... — тепер Аліса ледве стримувала сльози. — Маркіза ніколи не пропускає сніданок!

Маркізою звали стару, але дуже добру і трохи ліниву кішку Аліси. Маркіза жила у подруги вдома, скільки я себе пам'ятала. Хазяйка була до неї дуже прив'язана.

— Не хвилюйся, Алісо. Я впевнений, що вона скоро повернеться! — сказав Данило.

Він зовсім не був черствий і байдужий, але пролетів у спробах підтримати друга лише за сьогоднішній ранок уже двічі. Аліса нічого не відповіла. І хоч мовчання — знак згоди, я не була певна, що подруга вірить у слова Данила. У такому похмурому мовчанні ми втрьох пішли до класу.

Дзвінок продзвенів, коли ми вже були на потрібному поверсі. Незважаючи на те, що урок розпочався, ніхто з наших однокласників не прагнув зайти до кабінету. Я спантеличено подивилася на Алісу, вона відповіла тим самим. Данило хотів був поцікавитися в натовпу в чомусь справа, але тут необхідність у цьому відпала.

До зборища підійшла завуч. Вона помахала рукою, намагаючись привернути увагу і, попросивши тиші, заговорила:

— Ваша вчителька сьогодні відсутня за сімейними обставинами. Хвилин за десять до вас підійде заміна. Дочекайтеся її та не заважайте навчальному процесу своїм шумом, будь ласка!

До моменту, як завуч перестала говорити, всі замовкли й у шкільному коридорі утворилася незвична тиша. Завуч глянула на нас поверх своїх «лисячих» окулярів і, переконавшись, що її слова сприйняті належним чином, розвернулась і пішла коридором. Коли цокання її підборів зникло за поворотом, шум голосів став ще гучнішим, ніж до дзвінка. Народ жваво розмовляв і де-не-де чулося здавлене хихикання.

Мені ж ця ситуація видалася дивною. Усі знали — Ірина Валеріївна не мала сім'ї, якщо, звичайно, не брати до уваги ту орду кішок, фотографії яких наша вчителька практично щодня виставляла до соц. мережі.

Раптом Мішель, яка стояла практично у центрі натовпу, розвіяла мої сумніви. Голосно, щоб усі могли її почути, вона сказала:

— У Ірини Валеріївни пропала кішка… навіть, начебто, не одна…

Під час цих слів Мішель дивилася на екран свого телефону. Багато хто, включаючи мене, поліз у кишені, щоб самостійно зайти на сторінку Ірини Валеріївни. Там і в основних публікаціях, і в десятці практично однакових історій розміщувалися оголошення про зникнення котиків. Оголошення також обіцяли, що того, хто знайшов, чекає винагорода.

Таке відкриття викликало в однокласників різні реакції. В основному хлопці хихикали і продовжували шуміти, але пара дівчаток, мабуть, великих шанувальниць інстаграма Ірини Валеріївни, були засмучені.

Аліса надула губи і, схопивши мене за руку, як десять хвилин тому на вулиці, потяглася до сходів.

— У мене теж зникла кішка, отже, я маю повне моральне право пропустити цю заміну!

Я вивільнила свій рукав із її хватки. Пес нікуди не пропадав, отже, у мене морального права на прогул не було. Та взагалі пропускати заняття без причини я не любила. До того ж, щось мені підказувало, що залишитися мені все-таки варто.

— Я краще підтримаю Данила, а то такими темпами, він сам на уроці залишиться, — сказала я, досить бадьоро, щоб Аліса не подумала, що я страждатиму на уроці. Вона знизала плечима і, нагнавши біля сходів Ксюшу, попрямувала разом із нею до виходу.

Коридор спустів. Деякі хлопці покинули приміщення, тільки-но почувши слово «заміна», а інші наздогнали їх лише після того, як зникла завуч. Я озирнулася. З дзвінка пройшло всього кілька хвилин, але біля кабінету залишилася стояти не більше як половина класу.

Я перебувала в сум'ятті, бо вірила, що збігів не буває. Зникла Маркіза, а тепер ще кішки хімічки. Це починало бути схожим на закономірність.