Розділ 4, в якому маса несподіванок

Я прийшла до тями і повільно розплющила очі. Останні промені сонця мляво сочилися крізь відчинене вікно моєї спальні. Я лежала у своєму ліжку і почувала себе вкрай втомленою. Десь у голові ще пульсували залишки колишнього болю. Так буває, коли виснажуєш свій магічний ресурс. Я в якості відьми була ще надто слабка, щоб застосовувати телекінез на такі великі предмети, як та гілка. Та й відьма-пустельниця, що блукає поблизу, зробила свій внесок у мій нинішній стан. І все ж я була впевнена, що виснаження, яке я зараз зазнавала, коштувало того, щоб школярі під деревом уникли травм, хай і не серйозних.

Я ще пару хвилин провела в німому заціпенінні, роздумуючи над тим, що сталося, як раптом двері відчинилися і в мою кімнату по черзі зайшли мама, Мілана і Пес.

— Так і думала, що ти вже прийшла до тями, — сказала мама, дивлячись на мене своїм найтеплішим поглядом. Вона поставила поряд зі мною на тумбочку чашку з якимось запашним відваром, з якого все ще йшов пар, і присіла на краєчок ліжка.

Мілана розташувалася на кріслі, де колись сидів Данило. Вона одним пальчиком гладила Пса по голові, який вмостився в неї на колінах, щойно вона встигла сісти. Кіт, задоволений навіть таким мінімальним проявом уваги, тихо бурчав. Незважаючи на те, що сестра мовчала весь час, що була в моїй кімнаті, її очі висловлювали занепокоєння. На мить навіть здалося, що в них блиснули сльози, коли я їй усміхнулася. Мілана була ще надто малою, щоб ми повністю посвячували її в ситуацію. Проте, її щирі переживання безмежно розчулювали мене, тому я ще більше переконувалася, що дуже люблю свою молодшу сестру. З якогось боку добре, що сили дісталися мені, а не їй. Адже вона — маленька і беззахисна крихітка, могла б не впоратися з тими випробуваннями, які вже почали випадати на мою долю через відьму-пустельницю.

— Лежи струнко, я зроблю тобі компрес, — сказала мама. Вона поклала мені на лоб пакунок, який виявився маленьким білим рушником і, судячи з запаху, наповнений висушеними травами з нашої родинної теплички. Рушник був теплим та пухнастим. Він приємно зігрів спочатку мій лоб, а за кілька хвилин тепло розлилося по всьому моєму тілу. Я й не помічала, як холодно мені було. Це все через занепад сил.

Потім мама озирнулася на Мілану. Та була захоплена пестощами зі Псом, який вже не просто тихо бурчав, а торохтів, як трактор. Переконавшись, що сестра нічого не почує, вона нахилилася до мене і тихо сказала:

— Ти не була обережна. Тобі забороняється використовувати магію. — Її слова сочилися докором.

— Але мам! – обурено заявила я, – ті учні під деревом… – я не сумнівалася, що Данило вже повністю присвятив маму у події.

— Постраждали б набагато менше, ніж ти зараз. У цей проміжок часу ти маєш більше думати про себе. Під питанням знаходиться твоє життя.

Я шумно видихнула і подивилась убік. І вона, і Данило, звичайно, мають рацію, намагаючись утримати мене від чаклунства, але я все одно відчувала, що вчинила правильно.

— Гаразд, — мама піднялася на ноги. — Відпочивай.

Вона попрямувала до дверей. Мілана також схопилася з крісла. Вона цмокнула мене в щоку, досі не говорячи ні слова, і пішла за мамою. Пес, усвідомивши, що в цій кімнаті на нього не чекає більше нічого цікавого або хоча б їстівного, теж зник за дверима.

Як тільки всі відвідувачі пішли, я стягнула з чола рушник і обережно, щоб не розсипати вміст, поклала його біля чашки з відваром. Він встиг охолонути і його цілющі властивості виснажилися, бо я вже почувала себе набагато краще.

Я знайшла телефон і разом з ним лягла назад у ліжко. На верхній половині екрана утворилася довга тріщина. Політ із моїх колін на землю залишив свої наслідки.

Розблокувавши телефон, я насамперед зайшла в чат з Данилом, так як моє віконце повідомлень було засіяне його повідомленнями. Після мільярда питань про моє самопочуття я відкрила картинку, яка була відправлена ​​ще вдень, на обідній перерві. Чим більше я вдивлялася в карі очі дівчинки, чий портрет був зображений, тим менше мені вірилося, що це лише збіг.

Я відкинула голову на подушку і вперлася скляним поглядом у стелю. Я не помічала, як шалено б'ється моє серце. Воскрешаючи в думках портрет дівчинки зі скріншота, серцебиття посилювалося мало не в двічі. Вона була ще зовсім молодою і ось, її наздогнала така несправедлива смерть.

М: схоже ми дійсно маємо справу зі справжньою вбивцею.

Коли ці слова висвітлилися на екрані мого телефону, і я їх кілька разів перечитала, то більше не могла заперечувати те, що відбувається. Це не випадковість. Поблизу промишляє вбивця. І вона шукає саме мене.

Відповідь не змусила на себе довго чекати. Вже буквально через півхвилини під ім'ям Данила з'явилося слово «друкує» і три крапочки, що стрибають.

Д: Миру! Так! Ти думаєш, чому ми з твоєю мамою так переживаємо?

Д: як ти?

М: зараз краще. Як гадаєш, багато людей помітили мою не зовсім звичайну поведінку?

Д: гадаю ні.

Якийсь час повідомлення більше не надходили і я вже хотіла поцікавитися, що сталося, як раптом Данило знову написав:

Д: ти ж розумієш, що гілка впала не сама. Їй хтось допоміг.

М: був сильний вітер.

Д: Миру! Ти взагалі помітила її ширину? Там були гілки тонші і тендітніші, але вони чомусь залишилися на місці. Я певен, що хтось їй допоміг.

Д: не звичайна людина, звісно. — Дописав Данило після короткої паузи.

Я заплющила очі і постаралася згадати щось або бажано когось підозрілого. І тут я зрозуміла. Перед тим, як гілка почала падати, мене спалахнув біль, схожий на той, який відбувається, коли я чаклую.

М: Данило, я дещо зрозуміла.

Д:?

М: я відчуваю її, цю відьму. Коли вона чаклує, у мене трапляється щось на кшталт маленького нападу.

Д: коли цей напад стався востаннє? — я не могла через екран бачити Данило, але була впевнена, що він серйозний як ніколи.

М: якраз перед тим, як гілка почала падати. Біль різко почався і різко припинився. Схоже, саме в цей момент наша подруга зачарувала гілку.