Розділ 1, в якому паніка починається

Скільки я себе пам'ятала, моїм улюбленим часом були теплі літні вечори. Саме тоді, коли в повітрі витає квітково-солодкий аромат, а з відчиненого вікна в кімнату тихо закрадається легкий і лагідний вітерець, особливо сильно хочеться вірити в диво і, що як не крути, все буде добре.

Саме сьогодні був такий вечір. Сонце, що наближалося до горизонту, світило жовтогарячими, майже червоними променями і пускало їх до нас у кімнату крізь фіранки-павутинки, через що освітлення виходило дуже м'яким, розсіяним.

Ми з Данилом сиділи на ліжку, підібгавши ноги, і третю годину поспіль рубалися в «дурня». Мене вже починало хилити в сон: таке приглушене світло, м'яка ковдра, в яку довелося укутатися через протяг, — все це не сприяло тривалій і запеклій картковій битві.

До речі, Данило – мій двоюрідний брат (наші мами – сестри). Ми з дитинства завжди були дуже дружні, і на те було дві причини. По-перше, ми сусіди і тому з дитинства практично щовечора наші сім'ї або просто ми вдвох проводили час разом. А по-друге...

Є одна річ, яку я повинна Вам розповісти, перш ніж почати свою розповідь. Справа в тому, що в нашій сім'ї за жіночою лінією передається одна незвичайна риса. Я, моя мама, бабуся та інші представниці нашого роду – відьми. Я знаю, про що Ви зараз подумали і ні, ні, ні! Ніяких гострокінцевих капелюхів з широкими полями, жертвопринесення в повний місяць, смугастих колгот і ляльок Вуду! Все це залишилося в Середньовіччі, а ми — сучасні нащадки найдавнішого на планеті роду — дещо змінили стиль життя, звички, поведінку, і тепер про наше існування мало хто знає. Єдине, що не змінилося з тих допотопних часів – це колір нашого волосся та очей.

Мене звуть Мирослава і у вересні я почну свій останній шкільний рік. Моє волосся – чорне, як ніч, і жахливо неслухняне, а очі – яскраво-зелені (і, як я безумовно вважаю, досить красиві, щоб можна було зараз зробити на цьому акцент). А ось що я хотіла б змінити — так це ніс: прямий, з маленькою горбинкою. Насправді він мені завжди подобався, точніше, я не звертала на нього уваги. Але коли дізналася, що багато дівчат переживають з приводу форми їх носів, цей комплекс поселився і в моїй голові.

Моя молодша та мамина старші сестри не отримали наших сил. Так виходить, що «відьомський» геном може мати тільки одна сестра; вона буде обов'язково брюнеткою і обов'язково із зеленими очима.

До речі, єдина марна атрибутика від якої ми не відмовилися — це наш Пес. Чорний, як вугілля, молодий, але при цьому дуже лінивий кіт. Таке абсурдне (хоча, як на мене, дуже миле і гучне ім'я) вигадала йому моя мама. Вона все життя хотіла мати собаку, але обставини розпорядилися інакше і тепер у нас є просто Пес. Цей кіт, невідомої нам досі породи, був з характером, але коли втомлювався (а траплялося це буквально кожні півгодини), давався в будь-які руки, які були не проти почухати його за вушком. Особливо прихильний він був до Дані і навіть ходив до нього ночувати, якщо за день не витратив багато сил дивлячись у вікно і ганяючи по вікну великих зелених мух.

Власне, другою тією річчю, яка пов'язувала нас із Данилом, був ось такий наш родовий секрет. Він ревно зберігав його, частково через усвідомлення того, які неприємності це може зробити нашим сім'ям, і частково через свою тиху і спокійну натуру.

Данило, як і я, невеликого зросту. Він носить окуляри, які, до речі, дуже йдуть йому і, якщо уважно стежити, можна було помітити, як акуратно він до них ставиться. Втім, таке його ставлення було справедливим не лише до окулярів. У дитинстві, за доброту і уважність до оточуючих його часто гладили по світло-русявому волоссю, яке, на заздрість мені, добре лягало без стороннього втручання, навіть якщо Данило раптом забував його розчесати.

— Валет! — в азарті крикнув Даня.

— Дама! — парирувала я удар.

— Дама! — не здавався Данило. На емоціях він буквально підстрибував з ліжка, вириваючи з нестями мирно оточуючі нас подушки.

• Туз!

Я давно зрозуміла, що у цій партії мені не виграти. З широкою посмішкою я спостерігала як Данило, вражений моїми впевненими ходами та самовдоволеним виглядом, думає, що і йому не здобути перемогу цього разу. На мить він задумався і, пригладивши волосся біля правого вуха, витяг зі свого віяла одну карту. Вона, через влучний кидок, виявилася саме посередині імпровізованого ігрового поля. Це була бубнова шістка.

Я уважно вивчила ту жалюгідну ситуацію, яка залишалася в моїх руках. Бубни в мене немає значить це козир.

Поки я набирала вигляду глибокої задуми, Данило відволікся від гри, щоб допити свій чай. Коли великий синій кухоль спорожнів, він підвівся і, запевнивши мене, що скоро повернеться, пішов з кімнати.

Я проводжала його поглядом, поки двері не зачинилися. Знову програти мені не хотілося. Потрібно було терміново вигадати, як змінити результат цієї партії.

У колоді залишилася всього пара карт, крім бубнового короля, який демонстрував масть козиря, отже мої шанси виграти чесно прагнули до нуля. Мабуть, доведеться користуватися способом нечесним. Благо, Данило дав мені для цього всі шанси, покинувши кімнату.

План у моїй голові сформувався дуже швидко і був таким: якщо Данило не повертається назад рівно через три хвилини, то бубнова шістка магічним чином (так, так, саме магічним) змінить свою масть. Скажімо, на пику, вирішила я, детальніше вивчивши карти на руках. Я програвала вже раз на сотий і тому саме таким мені бачився єдиний спосіб перервати цю безпросвітну низку невдач.

Сонце було вже зовсім близько до горизонту і його останні західні промені грайливо ковзали по моєму обличчю. Вони так і манили підійти до вікна і глибше вдихнути свіже тепле повітря останніх днів літа. Я підійшла і перегнулась через підвіконня, щоб теплий вітер зміг омивати якомога більшу частину мого тіла. Фіранка, що вступила в запеклий бій із протягом, обсипала мене градом дотиків. Але тканина була легка і ніжна, тому я не чинила опір.