—40—

ОЛІВІЯ

Від слів Дарела, я мало не впустила малюка.
Дракон швидко зреагував, і підхопив сина.
— Лів, я розумію, що завдав тобі багато болю та страждань. Знаю, що ти ще не пробачила мені, але я кохаю тебе і хочу, щоб наш син виріс у повноцінній сім'ї. Знаю, що тобі потрібен час, щоб подумати, і не квапитиму з відповіддю…
— Не потрібно. - прошепотіла розгублено.
— Що? — здивовано спитав дракон, і спав з лиця.
— Час. Мені не потрібен час, щоб відповісти. У мене було достатньо часу, щоб подумати, що ти зробив. Я розумію, що ти хотів мене захистити, і сердилась, що ти не розповів мені правду від самого початку. Але після народження Деймона, ти завжди був поряд, допомагав та підтримував. Я бачу як ти любиш сина та…. — Дарел хотів щось сказати, але я приклала долоню до його губи. — НЕ перебивай! Так ось, я бачу, як ти любиш сина і як світяться твої очі, коли ти дивишся на мене. Мені не потрібні слова, щоб зрозуміти, що ти відчуваєш до мене. Я теж кохаю' тебе, хоч і намагалася тебе забути. І так, я стану твоєю дружиною! — усміхнулася драконові.
Дарел обійняв мене і поцілував. Я танула, адже не усвідомлено мріяла про його поцілунки, згадувала його обійми та ласки.
Між нами дехто засмикався і почав вередувати.
— Здається, ми придавили нашого дракончика. - прошепотіла, відриваючись від губ коханого.
— Батько не пробачить нам, якщо з його онуком, щось трапиться. — пошепки відповів Дарел.
Потім була екскурсія замком.
— Коли народився Деймон, я наказав відновити реставрацію Лебединого. Ще не все упорядкували, але думаю через місяць все буде готове, і після весілля ми зможемо переїхати сюди.
— Переїхати?
— Не дивись на мене так перелякано. Тебе ніхто не примушує кидати Академію. Вчитимешся й далі. Ми можемо жити тут, і переміщатись на заняття порталом. А можемо залишитись в Академії, але вихідні проводити тут. Як ти вирішиш, так буде.
Ми ввійшли, в колишній Тронний зал.
Зал нагадував православний храм з небозводом купола та ликами Богів. Його стеля усипана золотистими зірками на зеленому тлі. Величезна люстра з позолоченої бронзи у формі царської корони на вигляд, важить понад 1,5 т і розрахована на 96 свічок. Дев'ять сходів з каррарського мармуру ведуть до помосту, де мав стояти королівський трон.
— Мама подарувала Трон Гроверу як символ Імператорської влади. — побачив моє замішання Дарел.
Потім ми спустилися в грот, і це було найпрекрасніше та таємниче місце.
— Мама любила проводити тут час. Сидіти на цьому стільці і читати годинами.
— Тут дуже красиво. Але ти мені не показав нашу спальню.
— Тому що її немає. Точніше є, але я подумав, що спальня, це щось особливе, і ти захочеш обставити її на свій смак. Як і дитячу.
Ми повернулися назад і вийшли на терасу, з якої відкривався чарівний краєвид на озеро. Тут на нас чекав накритий стіл.
— Тут дуже красиво. - підійшла я до кам'яних поручнів з колонами, що нагадують вікна. — Але замок такий великий. У ньому можна легко заблукати.
— Згодом ти звикнеш. Реставрацію проводять не у всьому замку, а лише у північному крилі, решту приміщень можна придумати та облаштувати під щось інше. Лів, - дракон обійняв мене за плечі. — Я хочу велику родину, і цей будинок підходить якнайкраще. Так, я розумію твої сумніви, адже це не просто будинок, а цілий палац. Але все у твоїх руках. Тільки ти, як господиня, зможеш зробити з цієї кам'яної брили, справжнє сімейне гніздечко. Я вірю в тебе.
Деймой загукав, даючи зрозуміти, що цілком згоден із батьком.
— Бачиш, Деймон теж у тебе вірить.
— Ну, якщо ви обидва в мене вірите, то намагатимусь зробити все, що в моїх силах. Але за однієї умови!
— Якої?
— Ти, - тицьнула дракона пальцем у груди. — Допомагатимеш мені.
— Навіть не обговорюється.

Ми пообідали, прогулялися садом. Настав час повертатися до маєтку Ан-Гронів, але чомусь не хотілося. Було погане передчуття, що там мене чекає небезпека.
Коли повернулися, всі були у вітальні, чекаючи на вечерю. Димитрій сидів у своєму улюбленому кріслі та читав газету. Даг і Присцилла воркували на дивані. Арлін сиділа на софі, і похмуро дивилася на закоханих.

— Ну нарешті! - першим помітив нас Димитрій. — Я вже скучив за онуком. Ану йди до діда маленький пустун.
Димитрій взяв на руки Деймона, і той одразу почав смикати діда за волосся. Я посміхнулася, а Дарел обійняв мене зі спини. Я відкинула голову йому на плече.
— Ви помирилися?! - вигукнула Присцилла, не питаючи, а стверджуючи.
Усі подивилися на нас.
— І більше того! Ми вирішили одружитися. - оголосив Дарел. — Відразу після весілля ми оселимося в Лебединому.
Присцилла підскочила і кинулася мене обіймати. Краєм ока помітила, як зблідла Арлін. Чого це вона? Мені здавалося, що вона раділа, коли Дарел представив мене їм, як свою наречену. Хіба це не має на увазі подальше весілля?
Потім мене обійняли Даг та Димитрій, але Арлін так і не зрушила з місця.
— Арлін, а ти хіба нас не привітаєш? - звернувся Дарел до мачухи.
— Вітаю. - вона підвелася з софи. — Перепрошую, я погано почуваюся. Вечеряйте без мене. - і пішла.
— Щось не так? — спитав Дарел у батька.
— Не звертайте уваги. Вона ще сердиться на Дага. Їй потрібен час, щоб змиритися з моїм схваленням.
Весь наступний день пройшов за розмовами про весілля. Де, коли. І якщо з коли, через місяць, проблем не виникло, то з де дуже навіть. Димитрій хотів, щоб урочиста частина пройшла в його маєтку, Дарел хотів у Лебединому.
Арлін втрутилася лише один раз, і те запропонувала міський будинок Альтанських. Мовляв, я герцогиня, і маю на це право. Так, Арлін мала рацію, але мені чомусь не хотілося.
Суперечку перервав Імператор, що з'явився непоміченим, і спостерігав за всім.
— Весілля відбудеться в мене у палаці, чи в саду Маріанти. Заперечень не приймаю. Вибір за вами.
Ми з Дарелом переглянулися. Я не хочу виходити заміж у палаці Імператора. Там де мене образили та принизили, хоч це питання й вирішилося. Мій дракон зрозумів усе без слів.
— Сад Маріанти. Це ідеальне місце.
— Олівія, але чому ти не хочеш святкувати таку важливу подію у своєму будинку? — не вгамувалася Арлін. — Це підтвердить твої позиції як герцогині.
Невже її так коробить мій титул? Чому Арлін так наполягає?
— Арлін, думаю статус і титул, герцогині Альтанської, чудово підтвердить сад Маріанти. - звернувся до Арлін Імператор. — До того ж він належить Олівії.
— Що? Як? — Арлін і зовсім спала з лиця.
— А ось так! - відповів Імператор.

Увечорі ми повернулися до Академії. Я почувала себе вичавленим лимоном. Ще й дуже засмученою. Не знаю, як дала умовити себе Арлін, що весільною сукнею займеться вона. Про це розповіла подругам, коли вони зазирнули до мене перед сном.
— Це твоє весілля! - обурилася Лусія. — Твій день, Олівія! Ти маєш бути ідеальною не тільки зовні, а й усередині. А як ти почуватимешся ідеально, у чужій сукні?
— Ну, чому одразу в чужій? Ця сукня шитиметься для мене. - попробувала заспокоїти подругу.
— Ні, Олівія, ця сукня буде чужою. Твоя сукня, це коли побачила, одягла, і все ... Ти з першої секунди розумієш, що ось воно, те саме і неповторне!
— Лусія має рацію, Олівія! Я б теж хотіла мати можливість самій обирати сукню. Так правильно. - підтримала нашу руду, Лідді.
— Лів, дівчатка мають рацію. - змарніла Присцилла. — Мені не подобається Арлін, але я не маю вибору. Але в тебе він є. До того ж, я декого знаю. Вона допоможе тобі з пошиттям ідеальної сукні.
— Мені не хочеться лаятись з Арлін. - прошепотіла я.
— І не треба це робити. Хай мачуха Дарела, шиє свою сукню, але ти одягнеш свою. - поставила крапку Лусія.
— Просто ти не знаєш Арлін. - зітхнула я.
— Вона тобі не справжня свекруха, а лише друга дружина батька, твого майбутнього чоловіка. Мені наприклад, Світлана сама сказала, що з сукнею підкаже, але я повинна сама його вибрати, серцем.
— Ну, тобі зі свекрухою точно пощастить. - усміхнулася я.
— Так, стоп! Я щось пропустила? Лусіє, ти погодилася вийти за Сема? - здивувалася Лідді.
— Я згодна, але не так скоро, як хочуть мої батьки. Ми з Семом вирішили почекати поки я закінчу Академію.
— Усе буде добре. - я обійняла подругу. — Присцилла! Кого ти знаєш, хто пошиє мені сукню?