—37—

— Співати.
— Просто співати?
— Не просто співати, а від душі, від щирого серця.
Я залишила чашку з недопитим чаєм, піднялася та підійшла до гітари. Перекинув її через плече на спину, закріплюючи ремінець на грудях.
— Я готова.
Дарел відкрив портал, прямо з моєї кімнати, до високих кутих воріт. Але вони були не зачинені, а на вході стояло шестеро стражників.
— Стійте. — крикнув один із стражників, перегороджуючи нам шлях.
— Дарел Ан-Грон та Олівія Громова. Ось дозвіл Імператора. — дракон простягнув стражнику свиток.
Той розгорнув його, прочитав і кивнув іншим, даючи дозвіл пропустити нас.
Пройшовши через ворота, я опинилась у казці. Місцями зав'ялої, але все ж таки казці. Яких рослин тут не було! Очі розбігалися. Така краса не має загинути. Я зроблю все, що від мене залежить. Адже цей сад мій. Він належить мені як єдиній герцогині Альтанській.
Машинально я зняла гітару і пальці самі потяглися до струн. Я сіла на лавочку, що стояла біля головної доріжки, і заспівала перше, що спало на думку. А в голові крутилася лише одна пісня, від побаченої краси, "Один раз на рік, сади цвітуть".
У міру того як я співала, рослини на очах оживали, набуваючи фарб і розкриваючи нове листя. Квіти викидали суцвіття, чагарники набухали бутонами. Вдалині почувся шум води, а на найближчому дереві заспівав птах. Чари, нічого не скажеш.
Коли перестала співати, то побачила стражників, що увійшли в сад, і остовпіли з відкритими ротами.
— Дивно! Я думав, що знадобиться більше часу, і доведеться приходити сюди неодноразово. Але ти впоралася. — обійняв мене дракон. — Ти розумниця, Олівія.
— Чудово! - почула я голос Імператора, і підстрибнула від несподіванки. — Усього одна пісня, і мій сад знову ожив.
Що? Його сад? Та я тобі зараз таке влаштую, ящірка не добита! Як кажуть у нас на Землі, покажу, де раки зимують, і розповім, в яку ціну в Одесі цукор.
— Хвилинку! - сказала я, передаючи гітару Дарелу, і зриваючи білу намистину з браслета.
Мене огорнуло білим туманом, і вже за мить я стояла посеред кабінету Антуана Соула.
— Ваше Сяйство? — підскочив повірений, який явно заробився до пізна. — Чим завдячую такому швидкому візиту?
— Антуане, мені терміново потрібна копія документа, який підтверджує, що я є єдиноправною господаркою саду Маріанти.
— Звісно. Я давно приготовив копії всіх документів. Але до чого такий поспіх, та ще й посеред ночі?
— Ти сам, чого ще не в ліжку?
— Багато справ.
— От і я маю справи.
Я схопила простягнутий мені документ і зірвала з браслета рожеву намистину, подумавши при цьому, що хочу повернутися до саду. Рожевий туман переніс мене назад, і я застала кумедну картину. У Імператора було відкрито рота, а у Дарела занепокоєння на обличчі.
— Де ти була?
— Ти вже ставив мені це запитання сьогодні. Не повторюйся.
— Як це ви зробили? - запитав Імператор. — Ви зникли в тумані, і повернулися в рожевому серпанку.
— Маленький секрет. Що ви там говорили про сад?
— Я вдячний вам пані Олівія, за спасіння такого цінного для імперії саду.
— Ні, про те, що це ваш сад.
— Звісно мій! Він належить імператорській сім'ї з самого його створення.
— Наскільки мені відомо, сад був переданий у посаг вашій кузині та її чоловікові герцогу Альтанському.
— Так. Але оскільки останній представник Альтанських помер, сад повернувся в розпорядження Імператора. Тобто мене!
— Помиляєтесь, Ваша Величність! – я простягла йому документ. — Це копія документа, що підтверджує, що господаркою саду Маріанти є я, Олівія Громова, Герцогиня Альтанська.
— Що? - заревів Імператор. — Це, що жарт такий?
— Ні, не жарт. Ви читайте, читайте, там чорним по білому написано. Сьогодні вранці я підписала всі документи на прийняття титул Герцогині Альтанської і стала власницею всього майна, яке колись належало Альтанським.
Імператор то червонів, то бліднув, читаючи копію документа. Потім тяжко опустився на лаву.
— Ти обіграла мене, красуне! Я хотів призначити тебе доглядачем саду, але тепер я сам є лише гостем у твоїх володіннях.

— Я бачу як вам дорогий і важливий цей сад, Ваша величність, і не перешкоджатиму вашому прибуванню тут. Але за однієї умови.
— За якої? - підбадьорився Імператор.
— Ви більше ніколи, навіть не думатимете, щоб зробити мене своєю коханкою і матір'ю для ваших дітей. Я не продаюсь.
— Мало того, що горда, то ще й принципова? Твоя взяла.
Імператор промовив заклинання, і магічна клятва рожевими рунами опустилася на наші з ним руки і ввібралася в шкіру. Потім змахнувши рукою, Імператор зник у порталі, залишаючи нас із Дарелом самих у саду.
— Вперше побачив, що Імператор так швидко погодився та ще й закріпив обіцянку магічною клятвою. Ти дивовижна дівчина, Олівія.
— Я знаю.
— Повертаємось до Академії, чи хочеш подивитися свої володіння, герцогине Альтанська? — усміхнувся дракон.
— Я чула шум води. Хочу подивитись, що це.
— О, це знаменитий водоспад Маріанти. Він чудовий, тобі сподобатися. - і запропонував взяти його під руку, що я власне й зробила.
Водоспад справді був чудовий. Хто хоч раз, бачив Ніагарський водоспад, хоч на картинці, зрозуміє з чим можна порівняти цей шедевр. Він був величезний. Каскад дрібних водоспадів обрамляв по краях основний, що скидає величезні потоки води з висоти 20-поверхового будинку. Чарівне видовище.
Мені подобалося милуватися цим дивом природи, де можна практично впритул підійти до «Підкови», гребінь якої тягнеться на багато метрів, а вода обрушується у прірву глибокого уступу.
— Цей водоспад овіяний романтичною легендою. Вона говорить, що чарівну дівчину Лелавалає хотіли видати заміж за її одноплемінника, якого вона зневажала. Щоб уникнути такої долі, красуня вирішила принести себе на поталу богу грому. Вона кинулася вниз з уступу водоспаду, але бог грому впіймав її на льоту, і з тих пір їхні душі живуть в одному з ущелин водоспаду. — розповідав Дарел, дивлячись на воду, що падає в безодню.
— Гарна легенда.
— Олівіє, нам треба поговорити.
— Про що?
— Про нас.
— Нема більше, ніяких нас. І пусті розмови ні до чого не приведуть. Перенеси мене, будь ласка, назад до Академії. Я втомилася.