—26—

На тому все й вирішили. Магістр Барко що правда, свердлив мене своїми свинячими очками намистинками. Фу ... Огидно то як. Що я йому зробила? Не знаю чому, але він мені не подобається, і все тут.
Наступні два тижні я з восьмої ранку і до п'ятої вечора займалася на найдальнішому полегоні з Дарелом, магістром Уріком і магістром Ді Картом. Лише з невеликою перервою на обід.
Потім одна година відпочинку та пара з Бойової магії. Як сказав Дарел, я багато пропускаю, тож треба надолужувати. З інших предметів було вирішено дати мені перерву, а після щасливого фіналу з передачею моєї сили Кристалу, наздоганятиму своїх однокурсників. Правда я не забувала навідуватися в оранжерею до моєї Літрамії. Як ніяк, квіточці потрібні мої ласка і магія.
А ввечері я віддавала всю себе музиці. Тільки так я могла хоч на якийсь час забути про мою важливу місію. Навіть Сема вчила грати на моїй електрогітарі. У нього непогано виходило. Все ж таки він на половину Землянин.
Залишилась остання доба. Завтра рівно опівдні, я маю постати перед Кристалом сили. Чи нервую я? Навіть не знаю. Мурашки страху звичайно бігають по спині, але всередині я спокійна. Напевно, вже морально настроїлася за весь минулий час. До того ж, кілька днів тому, всі мої стихії нарешті потоваришували між собою, і хоч ще й були відхилення, але все ж таки прогрес був на обличчя.
Як і казав Магістр Урік, все було зав'язане на ментальній магії. Я не правильно давала уявні команди стихіям.
Але в будь-якому разі часу у нас уже не залишилося.
Завтра все скінчиться. А, що чекає на нас, перемога чи поразка, я навіть думати не хочу.
— Сьогодні й завтра до одинадцятої ти вільна. Тобі треба відпочити, - порадував ректор. — Об одинадцятій за тобою зайде Дарел, і порталом перенесе до входу в печеру, де знаходиться Кристал.
— А чому об одинадцятій? Мені треба бути біля Кристала рівно опівдні, - спробувала відвоювати собі ще хочаб півгодини.
— У печері портал не відкривається. Доведеться йти пішки. - пояснив дракон.
— З нами підуть Дарсі, Магістри Урік, Ді Карт та Зенкер, декан факультету Вітру. Не хочу, щоб Барко щось зіпсував.
— А навіщо стільки народу? - не втрималася я від обурення.
—Потрібні всі стихії, - пояснив Дарел. — Я - вогонь, Артон - земля, Урік - вода, Зенкер - вітер. Ну й, не обійтися без менталіста та цілителя. Мало, що може піти не так.
— Ді Карт тебе страхуватиме. Він сказав, що вам непогано вдається взаємодіяти на ментальному рівні. А Дарсі… Ну, Док сама напросилася. Як твоя група підтримки.
Я кивнула. Присутність Док, справді мені потрібна. Ми здружилися з нею останнім часом.
Мене відправили відпочивати, але я вирішила дописати нову пісню, яку розпочала ще після повернення до Академії.

Вранці прокидатися не хотілося. Сонце світило в обличчя через незашторене вікно, Крош стрибав по ліжку з криком "Вставай! Вставай!", А я все не могла розліпити очі.
Вчора, коли я вже збиралася лягати спати, до мене прийшла Дарсі. Принесла сукню, як вона висловилася "для ритуалу". Що ж! Інакше і не назвеш. Враховуючи ту кількість народу, яка буде присутня, я навіть сказала б "ритуал жертвоприношення" сектантів. Тільки ось, жертвою маю бути я.
Подивилася одним оком на годинник. Майже десять. Через годину має прийти Дарел, а я ще не готова.
Підскочила з ліжка і помчала до душі. Потім одягла сукню Дарсі. Вона була без брителів, трималося на грудях (благо груди є), з легкої атласної матерії, а поверх обшита мереживним шифоном. Довгий розріз відкривав ногу аж до небалуй. Але мені подобалося. Білий колір донизу переходив у світло-зелений. Я б від такої весільнї не відмовилась. Дуже красиве. А головне, сіла по фігурі, як влита.
Волосся я залишила розпущеним, лише зверху зібрала і заколола шпилькою, щоб не лізло в обличчя. Підфарбувала губи блиском.
Все я готова.
Пролунав стукіт у двері. Лусія. Але за дверима опинилися і Лідді з Присциллою.
— А ось і група підтримки, - пропихкав Крош.
— Виглядаєш шикарно! - посміхнулася Лусія.
— Гарна сукня, - це Присцилла.
— Тільки от чогось не вистачає! І я навіть знаю чого, - Лідді підійшла і засунула мені у волосся біло-блакитну квітку. — Пані Гражовська передала. Фея не може бути не прикрашена квітами. Особливо, якщо вона йде на вірну смерть.
— Ти перебільшуєш. Все буде добре. Ось побачите! - обвела я поглядом подруг.
— А якщо ні? Що якщо ми бачимося та розмовляємо востаннє? — заплакала Присцилла.
— Ти нам дуже дорога, - підтримала її Лусія, і теж змахнула сльозу.
— Може, ну його цей Кристал? Ми всі дружньо підемо з академії! — спробувала переконати мене Лідді.
— Дівчатка, я вас також усіх дуже люблю. Але річ не в Академії. Якщо згасне Кристал, загине вся Альтакра. Всі світи, пов'язані з Кристалом Сили, залишаться без магії. Ти Лідді! Ти не зможеш літати, а квітка Альтрамії загине без магії. Хіба фея може жити без її пилку? А ти, Присцилло? Без магії ти не зможеш керувати своєю стихією. Ти станеш звичайною людиною. А ти Лусіє? Ти…
— Та я вже зрозуміла. Без магії я не зможу приготувати жодне зілля. І який тоді з мене Зілльєвар?
— Саме так! — хоч хтось зрозумів мої мотиви. 
— Все одно. Ви всі мені як сестри. І я не хочу втрачати жодної з вас. — шмигнула Лідді носом.
Ми всі заревіли і обнялися.
Пролунав стукіт у двері.
— Твій ескорт прибув, — оголосив Крош і відчинив двері драконові.
— О, а я дивлюся тут веселощі в самому розпалі! Досить усім ревіти. Олівія ти готова?
Я кивнула, відсторонюючись від дівчат.
— Ми молитимемося Пресвітлій, щоб ти повернулася до нас. — видавив Присцилла і попрямувала до дверей.
— Ми будемо чекати і вірити,— стиснула мою руку Лідді.
— Хай щастить. - коротко побажала Лусія, і міцно обійнявши пішла за дівчатками.

— Ти сьогодні дуже гарна. - зробив комплімент Дарел після того, як двері за дівчатками зачинилися.
— Дякую.
— Готова?
— Хіба до цього можна бути готовим? — запитанням на запитання відповіла я, і вступила в портал, що відкрився.
Вийшли ми до підземелля під академією. Тут було сиро та холодно.
Усі сектанти були вже у зборі. Ть фу ти! Усі магістри. Та й ректор із Док теж уже були тут. Коротко привіталася. Артон почав водити руками перед дверима в підземеллі і шепотіти заклинання.
— Тільки ректор має право відкрити доступ до Кристала,— шепнув мені Дарел.
Потім були довгі тунелі підземелля. На якусь мить мені здалося, що ми блукаємо в лабіринті і заблукали, але Артон йшов упевнено вперед.
Не знаю, здалося мені, чи я справді почула голос Духа-охоронця, але він чітко наказав зупинитися. Я закричала:
— Стійте! — і коли всі зупинилися і здивовано глянули на мене, я почала прислухатися до слів Духа-хранителя.
"На твоєму шляху Безодня розкинула щупальця. Будь обережна. Обійди. Зрадник серед твого супроводу йде по п'ятах. Обдури."
— Магістре, - я схопила за руку Ді Карта і передала йому послання Духа-хранителя. — "Хто може бути зрадником"? — так само подумки спитала.
— Хвилинку! Пане Ректоре, візьміть нас з адепткою за руки, - звернувся він до Артона, і коли той узяв нас за руки, я почула. — "Зараз вам Олівія передасть послання Кристала".
Ну, я і передала. Тільки цього разу не своїми словами, а голосом Духа-хранителя. Згадка спливла і передалася і ректору і Ді Карту.
— "Урик чи Зенкер?" — подумки спитав Артон.
— "Все може бути. Але я більше схиляюся думати на Зенкера." - підтвердив магістр.
— "А ти, що скажеш Олівія?"
— "З Уриком я більш-менш познайомилася. Він добродушний, веселий. Я б навіть сказала відкритий. На заняттях, коли він був зайнятий більш моїми успіхами, ніж своїми думками, я змогла трохи почитати його. У його думках не було нічого поганого. Тільки надія, що в мене вийде і я залишуся живою. Йому дуже хочеться продовжити моє навчання. А щодо Зенкера. Я його зовсім не знаю. Займалася то я з Барко."
— "Ти читала думки Уріка? Гаразд, зараз інше важливо. Ді Карт ти зможеш залізти до Зенкера в голову?"
— "Перед тим як вас попросив приєднатися до нашої з Громовю бесіди, спробував. Він закритий. Жодної лазівки. У нього стоїть блок на рівні Архімага."
— "Зрозуміло. Значить він. Одного не можу зрозуміти, як йому вдалося потрапити до підземелля і встановити пастку? І що нам тепер робити?"
"Іди за мною Іскра. Я приведу тебе до Кристала" почула я Духа-охоронця і відразу передала послання Артону і Ді Карту.
Вони обидва кивнули і Артон пропустив мене вперед.
— І в чому була затримка? — спитав Зенкер.
— Та так, можна сказати ні в чому, - відповів йому ректор. — Адептка почала сумніватися. Але ми вже вирішили це маленьке непорозуміння.
— І ви тому пропустили її вперед? Не боїтеся, що вона нас заведе в глухий кут? — не вгамовувався Декан факультету Вітру.
— Ні, не боюся.