—24—

З кухні пролунав звук розбитого посуду. Через секунду в кімнату влетіла мама, мало не збивши Дарела, що стояв у дверному отворі.
— Доню! - стиснула в обіймах.
— Мам! Задушиш! - прохрипіла я.
— Ой, пробач! - відсторонилася вона.
— А це хто? — помітив Кирило Дарела.
— Мій… викладач з Бойової магії. Я не надовго повернулася, а він мене супроводжує і буде тут до мого повернення до Академії. — якщо я вирішу повернутися, подумала я. — Лорд Дарел Ан Грон. Це моя мама, Лілія Миколаївна, та Кирило, молодший брат.
— Дуже приємно. У вас чудова дочка, і сестра була дуже визначним магом.
Я покашляла.
— Була? — зачепилась таки мама за слово, в минулому часі.
— Мам… Тут така річ… Тітка Емма… Вона померла…
— Померла? — мама опустилася на ліжко Кирила, по щоках прокотились сльози. — Коли? Як?
— Два тижні тому. Ще триває слідство. Я не знаю подробиць. - присіла поруч і обняла її.
— Приношу свої співчуття. І, вибачте. Не хотів вас засмутити. - почула я винний голос Дарела.
Трохи поплакавши, мама заспокоїлася.
— Надовго ти? — спитала вона.
— На три дні. А там, як карта, ляже. Кирило, - звернулась я до брата. — Покажи нашому гостю, зелену гостьову кімнату.
— Ой. У ній ремонт. Кирило, проведи лорда до бежевої кімнати. — озвалася мама.
Чудово! Я сподівалася, що Дарел ночуватиме ці три дні, з іншого боку квартири. А не через стіну від моєї кімнати.
Коли чоловіки вийшли з кімнати, мама дивилася на мене стурбованим поглядом:
— Що в тебе сталося?
— Не розумію про що ти!
— Олівія, я хоч і не тато, але теж не погано тебе знаю.
— Тато! - я сумно посміхнулася. — Хочу сходити на цвинтар.
— Сходимо, звісно. Але ти не відповіла на моє запитання.

— Мам, це не важливо. Зараз я тут. А про проблеми того світу не хочу й думати.
— Любов? І швидше за все…
— Мамо, - перебила я її підводячись з ліжка. — Не хочу про це говорити.
— Що ж, як знаєш. Ходімо на кухню, пити чай! - вона посміхнулася. — Я відчувала, що ти повернешся, спекла твої улюблені тістечка.
Я посміхнулася і ми пішли на кухню. Я одразу набрала у чайник води та поставила грітися.
— Може, ти чогось хочеш? Ну того чого немає в Академії? - запитала мама.
— Ага. Салаа! - радісно простягла я. — Нашого, українського.
Мама посміхнулася і хотіла підійти до холодильника, але я випередила її. А відчинивши дверцята, завмерла. Там стояли дві три літрові банки з концервованими огірками та помідорами. Мамине приготування.
Я дістала обидві банки, шмат сала і почала його різати, одночасно хрускаючи огірком. Поки мама приготувала чай, теж мій улюблений, з бергамотом, я порізала сало, виклала соління на тарілку, порізала сир та буженину.
— Потрібен хліб! - діставши з хлібниці здобну білу булку, взяла ножа, але не встигла його навіть піднести до хліба.
— Давай я, - підійшов Дарел, що увійшов до кухні, і забрав у мене ніж.
Ми розмістилися за столом і я почала поглинати сало та соління. Коли в тарілці залишився один помідор, я поставила перед собою банку і прямо з неї почала їсти томати. Коли банка спорожніла, така ж доля спіткала й огірочки.
Задовольнивши свою душеньку, та й шлунок теж, я відкинулася на стільці, розмірковуючи як би впихнути в себе ще й тістечка з чаєм. Помітила, що Дарел не зводить з мене очей, як і мама.
— Доню! Ти нічого не хочеш мені розповісти?
— Мам! Ти вже все зрозуміла. Не хочу про це…
Мама лише кивнула.
На довго мами не вистачило, і коли через годину ми збиралися на цвинтар, вона повернулася до теми, яка її цікавила.
— Хто він? Однокурсник? Він покинув тебе?
Так… Мама завжди була догадлива.
— Це не важливо. Не важливо, хто він.
— Ти хочеш цю дитину?

— Так, мам, хочу.
— Значить, ти його дуже кохала…
— Кохала… І кохаю. Те, що ми не разом, нічого не змінює.
— Але тобі боляче! - констатувала мама. — Боляче від того, що берегла себе до весілля, а тепер лишилася одна. Та ще й із дитиною під серцем.
— Оливко, у тебе, що буде дитина? — я підстрибнула, почувши голос брата. — Я стану дядьком?
— Так, Кириле. Ти станеш дядьком. - підтвердила я.
— А хто буде? Хлопчик чи дівчинка? Ти вже вигадала ім'я? — не вгамовувався він.
— Я поки не знаю, хто це буде.
— Може, сходимо на УЗД? - запитала мама. — Я подзвоню тітці Олені, і вона прийме нас без черги.
— Було б непогано.
— Тоді я просто зараз її і наберу, - мама дістала телефон із кишені і вийшла із зали.
— Оливко, а давай придумаємо імена! - не відставав брат.
— Ну давай. Тільки імена мають бути на Д.

ДАРЕЛ

Мати Олівії вийшла з кімнати з телефоном у руці. Я хотів був увійти, але почув:
— Ну давай. Тільки імена мають бути на Д. І дуже гарні, а не наші звичайні.
— Давай дівчинку назвемо Даніела, а якщо буде хлопчик, то Деймон.
— Досі дивишся Щоденники Вампірів?
— Ага. Погодься, Деймон там найкласніший чувак!
— Мені він також подобається. І ім'я. ДЕЙ-МОН! Думаю, підходить.
Вони обирають ім'я нашій дитині? Не знаю, що відчув. Засмучення? Розчарування? Напевно і те, й інше. Поки ми з Олівією не разом, я не маю права ні на що.
Але імена мені сподобалися. На Д. Вона запам'ятала, що це наша сімейна традиція називати дітей на Д.
Даніела. Деймон. Мені подобається. Гарні імена.
— Ой, Дареле, а що це ви стоїте на порозі, - почув я голос Лілії Миколаївни за спиною. І зустрівся поглядом з Олівією. — Тітка Олена нас чекатиме сьогодні. Після цвинтаря поїдимо відразу до неї у поліклініку.
На цвинтар я поїхав разом із ними. Не зміг відпустити Олівію одну. Вона поклала букет із десяти червоних троянд, куплених по дорозі, на могилу, і впавши на коліна, обняла надгробок, і гірко заплакала.

ОЛІВІЯ

Я обійняла мармурову плиту з фотографією та ім'ям батька. Сльози котилися по щоках.
— Татко. Ріденький. Як мені тебе не вистачає. Я так сумую.
Не знаю, скільки я стояла на колінах в обіймах з кам'яною плитою і плакала, але відчувши теплі руки на плечах, лише грубо зіпхнула їх.
— Олівія! Доню! Ну, досить плакати. Піднімайся...
— Залиште мене. Татку, ти мені зараз так потрібен… Ти єдиний чоловік у моєму житті, який ніколи мене не підводив. Ти завжди був поряд. Тільки ти мене розумів.
Мене схопили міцні руки та відтягла від могили батька. Дарел. Він розгорнув мене до себе і міцно обійняв.
— Досить, маленька. Мертвих не повернеш, і не треба турбувати їхній спокій сльозами. - він погладив мене по голові.
Я ще трохи поплакала, приходячи до тями.
— Я в порядку, - і вивільнилася з його обіймів. Мені було нелегко перебувати з ним у такій близькості, вдихати такий рідний та улюблений запах його тіла, змішаний із парфумом.

Біля кабінету УЗД, я запитала, чи не хоче він подивитися на малюка. Він погодився. Кирило теж випросив бути присутнім. Мама ж, як ватажок банди, увійшла першою.
Я лягла на кушетку, піднявши светр. Тітка Олена намазала живіт спеціальною маззю і почала водити по ньому апаратом, який видавав дивний звук. А тоді я зрозуміла, що це. Це б'ється серце мого малюка.
— Термін десять тижнів. Серцебиття рівне. Розвиток плоду відповідає терміну. Стать чоловіча. Вітаю Олівіє. У тебе буде хлопчик.
— Дякую тітко Олена, - для мене це не стало новиною, я здогадувалася, що так і буде.
Я глянула на Дарела. Він усміхався, але усмішка була якась сумна.
Потім тітка Олена дала мені фотографію малюка. І хоч вона була чорно-біла, і погано було видно дитину, це була перша фотографія мого малюка. Я посміхнулася, дивлячись на це диво.