— Я кохаю тебе!
— А-а……… – я підвисла, оторопіла, мене заклинило.
— Я люблю тебе, Олівія!
Він узяв мене за плечі і притяг до себе. Вп'явся губами в мої губи, жадібним, голодним поцілунком, ніби його мучила спрага, і тільки мої губи могли його напоїти. Я обхопила його за шию і притулилася до нього всім тілом. Він узяв мене за стегна і підняв, а я обхопила його талію ногами.
Коли я опинилася на ліжку, все також утримуючи його ногами, не знаю. Я спробувала розстебнути сорочку його піжами, але він перехопив мою руку, і важко дихаючи, прошепотів у самі губи.
— Нам краще зупинитися поки що не пізно.
— Нехай буде пізно.
— Ні, Олівія! Я так не можу. Я обіцяв тобі.
Я зітхнула.
— Добре.
— От і розумниця! Я не хочу, щоб ти шкодувала потім про це. Настане час, і тоді…
Я не дала йому домовити. Поцілувала.
— Хай буде так… Але ж цілуватися, ми можемо? - запитала я.
— Можемо. Проказниця! - посміхнувся він.
— Я теж тебе кохаю!
— Хм-м!
Більше ми не розмовляли, тільки обіймалися та цілувалися. А хвилин через сорок, у коридорі почали чутися голоси.
— Здається, настав час вставати.
— Так. - підтримав мене мій дракон і почав мене лоскотати.
Ми дуркували хвилин десять, і…
— Все, Дареле, я більше не можу… годі, бо я зараз… — я запнулася.
— Іди, бо нас неправильно зрозуміють.
Я зісковзнула з ліжка і побігла у ванну. А коли, зробивши свої справи, я повернулася до кімнати, Дарела вже не було. Але в мене з'явився час все обміркувати. Він мене кохає. Та й я його теж. А може, не кохаю? Тоді, що зі мною, якщо це не кохання? Мені він подобається? Дуже. Мені добре поруч із ним. Але чи це кохання?
Ось Микиту я любила, але він не викликав у мене калейдоскоп таких почуттів. Я не разу з ним навіть не подумала, щоб переступити межу. А з Дарелом уже не один раз, і при цьому він сам мене зупиняв. Коли він мене цілує і обіймає, у мене немов помутніння розуму відбувається. Щось клацає в голові і злітають усі тумблери. Однозначно, я закохалася у цього дракона.
Після сніданку ми всією чесною компанією вирушили на озеро. Арлін та Димитрій теж. Чоловіки захопилися рибалкою, а дівчатка ... ну, ми банально пліткували, і іноді жартували з рибалок. Пообідали ми тут же, розклавши продукти на покривалі. Крім захоплених із собою продуктів, чоловіки порадували нас свіжовловленою та запеченою рибкою. Смакота-а-а…!
Після обіду, ми переодягнувшись у купальники (мені Арлін подарувала вранці, пошитий тією ж кравчинкою, що сукню шила), пішли поплавати.
Я була така щаслива, адже вже був кінець серпня, а я звикла щоліта, по місяцю бути на морі, і ще не відкрила цьогорічний пляжний сезон.
Я так захопилася плаванням, що запливши до середини озера, не помітила дракона, що пливе до мене. А коли він виринув переді мною, скрикнула, тоді він знову поринув у воду, і виринув уже в людській подобі. Підплив до мене і, обійнявши за талію, поцілував.
У цей момент, я відчула, що до мого стегна торкається "щось", велике та пружне. Очі самі округлилися, хоч я й знала, що він звертається, знявши з себе весь одяг.
— Безсоромник! - прошепотіла я в самі губи.
— Так, я такий! — усміхнувся Дарел і знову поцілував.
Потім він підштовхнув мене у бік берега, а сам знову обернувся і, пливучи під водою, страхував мене.
Увечері після вечері ми порталом повернулися до Академії та опинилися біля фонтану. І хоч усі шкодували, що сьогодні останній вихідний, настрій у всіх був чудовий.
Даг нас покинув тут же, і ми в шістьох, піднялися на поверх для першокурсників. Присцилла і Ліді зайшли до своїх кімнат, Лусія і Сем зникли в кімнаті дівчини, а мис Дарелом зупинилися біля моїх дверей.
— Увійдеш? - запитала я.
— А ти запрошуєш?
Я кивнула, і відчинивши двері, штовхнула її. І… Я оторопіла. У моїй кімнаті був гармидер, справжній розгром. Причому цілковитий. Книжки, речі, все валялося на підлозі. Навіть матрац, подушка та ковдра. Одне крісло було перевернуте, а біля нього сидів кролик.
— Що тут сталося? — спитав Дарел, бо я ще не знала що сказати.
— Та я… ось… не знаю! — злякано відповів Крош. — Після обіду я відлучався, а коли повернувся… Ось! - він розвів лапками.
— Тобто тебе тут не було пів дня? І ти не знаєш, що сталося? - я вже відійшла від шоку і спитала.
— Ні. Не було! Але ти господиня не хвилюйся, твої подарунки я ще вчора, в просторову кишеню сховав.
Ось як? Значить у мого фамільяра є просторова кишеня? Як цікаво! Але про те, чому я про це не знала, вирішила дізнатися потім.
— І що тут шукали, ти теж не знаєш? - спитав Дарел.
— Ні. - кивнув головою кролик. — Але здогадуюсь!
— Ану, ану? З цього моменту детальніше! - пролунало суворе, що означає, що Декан Бойовиків увімкнувся.
— А що тут розповідати? Вчора підслухав одну цікаву розмову про амулет посилення сили. Тільки хто говорив не бачив і не знаю. Але говорили, ніби про Олівію.
— Амулет посилення сили? - здивувалася я.
— Так. - відповів Крош.
— Що це?
— Це артефакт. Дуже рідкісний. Такі зазвичай можуть зробити лише вищі маги, та й те, одиниці. - пояснив Дарел. — Він призначений для підвищення рівня магії. Такі зазвичай одягають, коли йдуть на війну. І дістати їх дуже навіть не легко.
— І хтось вважає, що в мене один такий є? Але чому?
— Тебе за тиждень твого перебування тут зарахували на другий факультет. І не на аби який, а по Бойовій магії. - пояснив дракон.
— Ось ось! Адже ніхто не знає, що ти сама по собі така сильна. - підтримав його кролик.
— У цьому й проблема! - вставив Дарел.
— Яка проблема? - перепитала я.
— За такий амулет, багато хто вбити готовий. - пояснив Крош.
— Мене можуть вбити? — не повірила своїм вухам.
— Можуть. Але ми цього не допустимо. - обійняв мене чоловік. — Тому, з завтрашнього дня, ти відвідуватимеш мої заняття. І додаткові тренування також.
Втішив. Якщо можна так сказати. Я після занять з медитації та додаткових з Менталістики, ледве до кімнати доповзала, а тут ще й це.
— До речі, як твої успіхи із силою Вогню? — перервав Декан Бойовиків мої думки. — Майже опанувала.
— Чому майже? - перепитав він. — З твоїм рівнем сили, і за такий час, ти мала вже достатньою мірою приручити свій вогонь.
— Розумієш, тут така справа… Я навіть ректорові побоялася зізнатися… Я володію не лише магією Вогню та магією Фей.
— Не зрозумів! Що ще? Яка ще сила прокинулася?
— Магія Землі! - чесно зізналася я.
— Вогонь та Земля! Ну, зі стихією Землі чи Води, феї не рідкісне явище. Зі стихією Вогню зафіксовано лише два випадки, і твій один із них. А от щоб дві стихії, такі як Вогонь і Земля, це взагалі вперше.
— Так, ось із цим у мене й проблема. Я, звичайно, на медитації навчилася контролювати свій Вогонь, і на заняттях жодних казусів уже давно не було. А от…
— Що??? — недовірливо перепитав чоловік.
— Коли в мені прокинулася магія Землі, я не те, щоб злякалася, ні, просто здивувалася, коли мій фікус виліз із горщика і почав ходити по кімнаті. - помітила підняту брову декана, але продовжила. — А ось, коли… Мій Вогонь сам вирвався і почав душити фікуса, прийшла в дикий жах.
Майже все розповіла, не згадала лише дві речі. По-перше: мій Вогонь не просто душив квітку, він її ще й стусанами, назад у горщик заштовхав. А по-друге: фікус виявився не з полохливих, і щоночі гуляє по кімнаті, та ще й сам себе поливає коли це потрібно. Але ж це дрібниці! Чи не так?
Зате Крош зрадів до божевілля. Хоч це він, і притягнув, квітку до нашої кімнати, поливав її неохоче. Все бурчав, мовляв, я їй приємне хотів зробити, а за фактом собі турбот додав. Ну, і все в такому ж дусі.
А що? Мені пробачливо, я після додаткових занять, ледве встигала домашку зробити, засинала на ходу. Так що, не винна Я.
— Про таке, чую вперше. Ні, ну я розумію, оживити рослину і керувати нею за допомогою сили, але щоб рослина почала жити своїм життям! Це нонсенс! - щиро здивувався лорд Декан. — Даремно, ти нічого не розповіла ректорові.
— Так, а з цим ми, що робитимемо? — вказав Крош на безлад, тим самим повертаючи нас до насущної проблеми. — Я то поприбираю, але проблему треба вирішувати.
— Треба. — погодився Дарел і пішов.