—11—

А я визирнула сильніше. У цей момент Дарел повернувся і побачив мене. Його погляд одразу став стурбованим. 
— Ти все чула? 
Я кивнула, і його погляд похмурнів, став якимось розгубленим. 
Він хотів щось сказати, але передумав і розвернувся, щоб піти. 
— Дареле! – тихо покликала я. 
Дракон зупинився, але не повернувся. 
— Я не іграшка, і не дозволю ділити себе. - крикнула я йому в спину, і увійшовши до кімнати, гучно зачинили двері. 
Стоячи посеред кімнати, я злилася. Дуже злилася. Я стиснула кулаки, і відчула, як вони почали горіти. Глянула. Горять. 
Мої руки горять. У прямому розумінні горять. 
Я підняла руку. Вогонь злетів з долоні, і полетів до одного з крісел, що стояли в кімнаті біля каміна. Крісло охопив вогонь. Жадібний, голодний, поглинаючий вогонь. 
Від страху затремтіли коліна. Я вся затремтіла. 
Смикнулось око. Праве. Ґрунтовно так. Засмикалось. 
Мене почала охоплювати всепоглинаюча паніка. 
Я, звичайно, не панікерка, але іноді, хоч і вкрай рідко, напади паніки накочують. Та з такою силою, що втрачаю свідомість. 
Ось і зараз. Я зрозуміла, що ще трохи і все. 
Я глибоко вдихнула. 
Потім ще кілька разів. І хвала небесам... Руки перестали горіти, мене перестало трусити, а око перестало смикатися. 
Я підскочила до столика і схопила графин з водою. Виплеснула всю воду на крісло. Вогонь погас. 
Крісло згоріло вщент. Запах гару викликав нудоту. Я підійшла, відчинила вікно.

Прийнявши душ. Лягла спати. Ці дні були надто важкими. А про все, що сталося і почуте, думатиму завтра. 
Вранці, коли в двері постукали, я вже була одягнена і готова повертатися до Академії. 
Відчинила двері. То була Арлін. Вона увійшла до кімнати. 
— Ти вже… прокинулася? - побачила вона крісло, точніше те, що від нього залишилося. 
— Перепрошую, за завдану шкоду. Я тут… учора… трохи розлютилася! 
— Це через моїх хлопчиків? 
Я запитливо подивилася на неї. 
— Я знаю, що Даг відчув зв'язок із тобою. - якось несміливо сказала Арлін. — Але мене це не тішить. Він надто молодий. Він ще не готовий заводити сім'ю. Я знаю…. І Дарел… Він так дивиться на тебе… Можливо, ти є останнім шансом для нього. 
— Ви переживаєте за нього? - спитала, знаючи вже відповідь. 
— А як мені не переживати! Він за стільки років не зміг знайти своєї половинки, а тут ще й Даг відчув зв'язок з тобою. Я бачу як він переживає… що ти… Даг…а він завжди поступався молодшому братові. - запнулася Арлін. 
— Тобто, якщо я… виберу Дага… Він поступиться? І здасться без бою?  я чесно, здивувалася. 
— Так. - ледь чутно відповіла Арлін. — Тож я й переживаю. Він любить брата і пожертвує собою заради нього. 
Чесно зізнатися, я такого навіть не чекала. Такий весь грізний із себе, дракон, ще й Декан Бойовиків, і готовий пожертвувати своїм щастям, заради брата! Це заслуговує на захоплення. А ще один плюс у його бік. 
Ой, здається, треба завести блокнот, і записувати всі плюси і мінуси, цих двох. А то з деяких пір Даг мені теж почав подобатися. 
Але я ще не могла зрозуміти, хто більше з них двох, мені подобається більше. 
Голова вибухала від цих думок. А ще вчорашній виплеск сили. Я так злякалася, коли зрозуміла, що це я підпалила крісло. І навіть не розумію, як спромоглася взяти себе в руки, і не спалити весь замок Ан Гронів! 
— Ти придивися до нього краще. Ось побачиш, він не такий, яким намагається здаватися. - перебила потік моїх думок Арлін. 
— Обіцяти нічого не буду, але я постараюся. - чесно зізналася я. 
— От і добре. А тепер пішли, хлопчики на тебе вже чекають у їдальні.

Коли ми спустилися й увійшли до їдальні, Даг підскочив зі свого місця і відсунув для мене стілець. Я сіла. І помітила, злий погляд Дарела. Але він сердився не на мене, а на брата. Я мимоволі здригнулася. 
— Що ти будеш Олівія, чай, каву? - поцікавився Даг. 
Я зазирнула в чашку Дарела, кава з вершками. 
— Я буду те, що п'є Дарел. - без жодної задньої думки, відповіла я. 
— Фу ... Як можна пити каву з вершками? - протягнув Даг. 
Я звичайно, не скажу, що терпіти не можу таке поєднання, просто віддаю перевагу чистому смаку кави. Особливо так рано. Тому збрехала. 
— А я люблю. 
У цей момент Дарел подивився на мене, і я можу присягнутися, що побачила в його очах блиск. Всього на мить, на секунду, але його очі засвітилися. Не можу сказати з упевненістю, що це було, але мені здається це була надія. 
— Тримай. - Даг простягнув мені складений аркуш паперу. 
Після того як Луза, налила мені каву та вершки в чашку, я розгорнула листок. 
— Що це? 
— Це план моєї помсти. Ти знатимеш де і коли, і зможеш підстрахуватися. Від тебе чекаю такого ж! - пояснив цей лускатий засранець. 
— Добре. - тільки й змогла відповісти я, тому що в цей момент Дарел підсунув мені свіжі булочки. 
— Їж. 
Я запитливо подивилася на нього. 
— У їдальню сходити не встигнеш. Ректор буде чекати на нас, як тільки ми повернемося. - пояснив він. 
Він сказав це все якось повсякденно, і мені навіть здалося, якось холодно. 
Це був уже не Дарел, а Декан Бойовиків. І мені стало не по собі. 
Куди подівся той чарівний і ніжний чоловік, який ще вчора вкривав мене своїми крилами і носив на руках? 
А нема його! Наче й не він це був. 
Переді мною сидів гордий і зарозумілий Декан Бойовиків Академії магії. 
Я взяла булочку і швидко з'їла її запиваючи кавою з вершками.

Коли свою каву допив і Дарел, він підвівся і сказав, що нам час висуватися, і попрямував до вітальні. 
Мене перехопила Арлін уже на виході з їдальні, і тицьнула в руки паперовий пакет. 
— Це булочки, потім з'їси. І пам'ятай, що я тобі сказала. Подумай про це! 
Я лише кивнула. Арлін обійняла мене, і сказала, що чекатиме на нову зустріч. Ця жінка насторожувала. Я не могла зрозуміти її ставлення до Дарела. Як будь-яка мати, вона має бути на боці сина. Тоді чому так переживає за пасинка? Якщо правда те, що й у Дага з'явився зв'язок зі мною, то чи не за нього вона має бути. І хоч Арлін була зі мною мила і добра, черв'ячок сумнівів оселився в мене в душі. Можливо, жінка веде свою гру, зрозумілу тільки їй. 
Повернувшись до Академії, Даг знову став гадом. Але я не звертала на нього уваги. Мені треба поговорити із Дарелом. Тому коли ми повернули до сходів, що вели до кабінету ректора, я тихо звернулася до нього. 
— Дареле! Я хочу запитати… 
— Адептко Громова! Не забувайте, де ви знаходитесь і з ким розмовляєте. - перебив він мене. 
Я здивувалася. Відкрила рота і дивилася в спину дракона. 
— Наздоганяйте. Ректор не чекатиме вічність. 
І я наздогнала. Та так, що мало не врізалася в його спину, коли він зупинився перед дверима з табличкою Ректор. 
Він наполегливо постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов до кабінету. 
— Доброго ранку! - привітався Ректор. — Як пройшла подорож? Що сказав тлумач? 
— Нічого особливого! - відповів дракон. — Він лише сказав, що міс Олівія стане провісницею. 
Щось я такого не пригадую! Ні, Дафус, казав, що будуть видіння та пророчі сни. Але щоб ось так! Він не називав мене провісницею. 
— І це все? - уточнив Ректор. 
Я кивнула. 
— Цього не може бути! Самі давні руни – передбачення, яке посилає Кристал світла. І воно має означати щось ще! 
— Ну… Мене цей божевільний старий виставив за двері. Тому я не знаю, що дослівно він говорив адептці. - зізнався Декан Бойовиків. 
— Міс Олівія? — Ректор уважно глянув на мене.