Недільна традиція

Серпневий ранок огортає місто, заколисує його дрімотою, хитає на хвилях прохолоди, яка розтане солодким спомином, ледве гаряче проміння проб’ється крізь густу зелень дерев. Розкриті навстіж вікна, як паща стародавнього кита, втягують у себе залишки ранкової тиші і приманюють зголоднілих спасівських мух, що ретельно обстежують кожне помешкання. Саме дзижчання над головою такої шукачки смаколиків остаточно розбудило Лесю. Тихо, навшпиньках, щоб не потривожити Назарчика і мами, крадеться вона на кухню. Та й чого їх тривожити? Вона ж уже доросла – цілий місяць як 11 років. Місяць життя за новими правилами…

На кухні тихо воркоче кавова машина, виблискуючи чорним глянцем стінок, та даруючи густі пахощі терпкої робусти з ароматом айріш крему, саме такої, як готував по неділях тато, з хитрою посмішкою відносячи паруючу чашку прямо в кімнату, щоб розбудити маму. Поскрипує перед плювком старенький тостер, що за мить порадує її і брата хрумкими скибками під вершкове масло або густу, в’язку, шоколадну пасту. Дім наповнюється святковими пахощами недільного сімейного сніданку. Ще мить, і чутно, як дріботять на цей запах швидкі босі ступні Назарчика, Леся навіть встигає повернутись, щоб побачити, як він забігає до кухні, з німим очікуванням і надією.

—  Ну що, готовий до недільного сніданку? – зустрічає вона його з сяючою посмішкою, —  сідай швидко! —   перебиває уже готові зірватися у повітря питання і швидко ставить перед ним тарілку з тостами, —  їж, зайченя, щоб вирости у великого зайця! —   повторює мільйон разів почуту фразу, бо уже доросла, їй цілих 11 років.

Тихо, навшпиньках, йде до маминої кімнати, тримаючи паруючу чашку. Звично відвертається від завішених світлин, не час.

—  А хто у нас тут спить в такий гарний недільний ранок? – старанно намагається видавити зі свого дівочого сопрано басовиті нотки, підходить до ліжка. Бліде обличчя мами сіпається від різкого звуку, ніздрі на мить тріпотять, як крила метелика, вловивши терпкий, знайомий аромат, розплющуються з іскрами надії ще зліплені сном очі. В цю мить, Леся знає, що має бути доросла і сильна, щоб не дати згаснути тим іскрам, бо сьогодні недільний ранок... А тому, чіпляє на обличчя сяючу посмішку.

—  Ну ж бо, мамо, вставай! Ми ж не будемо гаяти такий чудовий день? —  видавлює з себе, прикриваючись все тією ж посмішкою.

Сьогодні вона за старшу, а тому і посуд і прасування - все на ній, і уже за годину, святково вбрані, вони виходять на вулицю, купують квіти і йдуть у центр, туди, куди ходили мільйон разів всі разом. От тільки місто зараз інше. І вони інші, а традицій треба дотримуватись.

Вздовж центральної вулиці, в затінку дерев струнким рядом вистроїлись друковані на цупкому папері фото, усміхнені і серйозні, з синіми, зеленими, сірими очима. Такі різні і такі однакові.

—  Привіт, тату! —   впевнено прямує Леся до п’ятої з кінця, - бачиш, ми не порушили недільну традицію, ми знову всі разом, —  сяюче посміхається, стримуючи сльози: їй не можна плакати, вона вже доросла.