Пожирач

 Задихаючись він біг по лісу в пошуках безпечного  прихистку. В грудях поколювало, а ноги заплутувались, він біг час від часу оглядаючись назад аби його не піймали та не розірвали на безліч шматочків. Навіщо він зайшов на його територію, адже знав, не можна. Він почуяв його.

  "Чи може прикинусь мертвим, чи може плигнути в річку": — розпливчаті думки спливали в голові хлопця, але тіло хотіло лише бігти і як найшвидше.

   Позаду  тріщало гілля, щось дуже немов та Говерла бігло за хлопцем. Величезний самець ведмедя котрий захищає свою територію від чужаків. Важкі лапи та чорні кігті загрожували розтерзати тіло, що перейшло йому дорогу.  Хлопець біг, але ревіння розлюченої тварини чулось все чіткіше, єдина думка, що спала — залізти на дерево. «Але це ліс, тут повно дерев» — подумав він оглядаючи поперед себе. З останніх сил прискорившись, він заліз на перше дерево, що трапилось біля нього. Величезне розлоге дерево з товстим стовбуром, схоже ні то на дуб, ні то на славнозвісний Баобаб. Листя на деревах майже не було, але якісь чорні зморщені плоди схожі на гнилі яблука звисали з гілляк.           

   Хлопець будучи не досить гарним скалолазом (але жага жити перевершила його навики), ледь встиг залізти. Ведмідь кружляв біля того дерева в нагоді, що колись роздере ту «мавпу». Але на подив хлопця ведмідь не поспішав лізти за ним. Не роблячи різких рухів він дістав з кишені телефона:

  — Чудово! Промовив хлопець та поклав назад в кишеню. — І де тому зв'язку в горах взятись, стрясця, чорт, бляха. Матюкнувся хлопчина.

    У лісі ставало темно та прохолодно, українські Карпати потроху засинали чекаючи нового дня. — І на що я сюди поперся? Посварив сам себе хлопець. — Я бачила гарну квітку йди та зірви її і я тебе поцілую. Перекривлював він тоненький голосочок.  — Їсти хочеться. Взявся він за булькаючий живіт. Хлопець обережно переліз з однієї гілляки на іншу, аж раптом одне з плодів впало на голову медведю, розлючений звір заревів. Вчепившись здоровезними лапами за стовбур він почав стясти дерево. Плоди сипались на нього градом. — А їх багацько. Подумав хлопець міцніше вчепившись в дерево. Нарешті коли ведмедю набридло отримувати по голові той здався та пішов геть.

   На годиннику була майже 21 вечора, коли хлопець нарешті зліз з дерева. Оглянувши плоди які виявились зовсім не гнилі, а просто блискучо чорні, він назбирав цілого портфеля, для друзів, а собі, щоб втамувати голод відкусив шматочок плоду який виявився досить солодким. Легке запаморочення, нудота, земля під ногами тремтить. — А яблучка з сюрпризом. Промовив хлопчина. Блиск світла, очі його покрила димка, зіниці зовсім бліді. Він йшов до дерева. Стовбур почав розколюватись, там смерділо гнилим м’ясом, гострі зуби вітали нову жертву стучачи один об одний. Він йшов зазомбований гублячи по дорозі свого рюкзака, коли ноги вже не тримали він повз як спаглий до води, лише би дістатись до цілі.  Хряс, почувся хрускіт кісток, хряс, хряс, гострі «леза» зуби пошматували м'ясо, що зайшло до лігва. Стовбур потроху почав закриватись, залишаючи на траві шматки свіжого м’яса та крові... 

       Ранок наступного дня видався напрочут дощовим,  карпатські гори окутав густий туман, а гроза, що насувалась на табірне містечко попереджувала ховатись в затишні місця.

— Ніхто не бачив Олега? Вожата (худорлява дівчина блонда) шукала одного з підопічних. — Ти не бачив Олега? Звернулась вона до дівчини, що пробігала повз.

— Ні, Інна Вікторівна не бачила з вчора.

— Куди ж він дівся.  Вона пройшла в його кімнату де сиділа пара дівчат і хлопець. — Ось ви де, хто небудь скаже де Олег?

Діти обмінялись поглядами та опустили очі до низу.

— Бачу по очах, що знаєте. Отже, дівчина склала руки на грудях чекаючи відповіді.

— Інно Вікторівна, ми можемо тільки здогадуватись куди він пішов. Одізвався хлопчина, відкладаючи мобільного телефона на ліжко.

Вожата мовчки чекала продовження.

— Перед вечерею ми з ним гуляли біля табірного парку  і я показала квітку яка є лише в Карпатських горах. Дівчина показала на телефоні строкату, фіолетову рослину.

— І він поперся за тою клятою квіткою?

— Так. Дівчина з чорно-фіолетовими пасмами винно глянула на неї.

— Ти бляха при своєму розумі, йому бовдуру такому одному по карпатському лісу  шастати, там дикі звірі, ведмеді. І ти знаєш хто буде винен в його смерті?! Я, клята ти дурепо, я , мне посадять! Вожата зітхнула на присіла на ліжко. — О, котрій годині він пішов в ліс?

— Близько 18 години, як раз перед вечерею.

—  Ви ж розумієте, що будет якщо ми його не знайдемо? Підлітки промовчали.

— Дирекція поки не знає про його зникнення, у нас є шанс знайти його.

— А якщо не знайдемо? Він не відповідає на дзвінки. Вожата подивилась на дітей і картинка з її арештом пролетіла перед очима. Як вона виправдовується перед дирекцією і батьками малого засранця.

— Сьогодні я влаштую міні прогулянку по лісу з екскурсоводом. Я та ви в чотирьох будемо шукати Олега. Ми повинні знайти його живого, інакше і бути не може. Вона піднялась  з ліжка набрала в груди повітря та покинула спальню.

       В кабінеті дирекції сидів худорлявий наче блідий глист мужчинчик в круглих окулярах. Дешеві сірий інтер’єр свідчив про доісторичне минуле цього кабінету та його власників. «Хоч би квітку купив» подумала Інна Вікторівна стоячи навпроти його столу.