Тролі

         Маленьким хлопчиком я полюбляв читати книжки під ковдрою. Думаючи про загадкові планети та незвідані світи. Хто би міг подумати, що моя дитяча мрія обернеться страшним кошмаром для мене і моїх близьких.

Осінь 1990 рік

Дощ лив вже з тиждень. Чорнозем змішався з піском та глиною утворюючи грязьове місиво, що повільною течією спадало у місцеву річку. Від чого вода в ній стала брудно-рудого кольору.

Я сидів у своїй кімнаті переглядаючи черговий комікс. Час від часу я спускався на кухню аби запитати у мами чи потрібна їй допомога, і черговий раз почути:  «Нічого не треба, йди в свою кімнату». Мій батько вже третій день на чергуванні в іншому місці, він у мене лікар. Можливо колись, я стану таким як він, буду рятувати людей від різних недуг, допомагати старим людям, або маленьким дітлахам як я сам.

Але мова зараз не про це. В сотий раз спустившись до мами, вона врешті дала мені «відповідальне» завдання: принести з підвалу (який служив нам коморою) невеличкого гарбуза, аби вона зробила свій фірмовий пиріг.

Ох, як я благав мати не посилати мене у той підвал. – «Ти по десять разів ходив до мене питаючи чи є для тебе робота, а зараз коли я тобі її дала ти не хочеш робити цього?». Сказала мати з помітним роздратуванням. Розуміючи, що вона права, я слухняно опустив голову і поплентався за гарбузом.

Зупинившись навпроти білих дверей, я набрав повні груди повітря та відчинив «ворота піднебесся». Сирість та запах підгнивших овочів проник в ніздрі. Вдягнувши капці на 2 розміри більші за мою дитячу ніжку я зачовгав по сходах в середину. Нащупавши вимикач я клацнув. Дешева лампочка тьмяним світлом неохоче освітила комору. В підвал я не хотів спускатись по двом причинам: по-перше двері, які вже 4 рази зачинялись від протягів, і мені як 11 річному не виходило відкрити їх самотужки, тож доводилось чекати поки батьки почують мої крики та знайдуть нарешті мене. А друга причина, можливо найстрашніша – гризуни. Величезні, жирні гризуни, що всім великим сімейством кожної осені і аж до весни жили у нас в хаті, а точніше в коморі. І ось подолавши майже всі сходини я зупинився на останній. Страшно було аж до мурашок, мої маленькі худенькі рученятка тремтіли, а серце билось скажено швидко. Лампочка вже достатньо нагрілась, щоб побачити в якому саме куті лежать ці кляті гарбузи. Вступивши на підлогу, в капці залилось багацько холодної, просто крижаної води. «Брр», одразу вийняв ногу я, «Мам, тут повно води, здається нас підмило!», але у відповідь лише тиша. Знову набравши повні груди повітря я хлюпнув одну, а потім другу ногу у воду. Хлюп-хлюп-хлюп. Дійшовши до купи овочів, я почав вибирати, той який зможу донести, аж раптом за ними щось зашаруділо та чкурнуло до дверей збивши мене з ніг, а потім і зачепивши двері, які замкнулись, вже в п’яте. Гарбуз який я тримав, від страху впустив прямісінько на ногу, на цей раз мама одразу почули крики з підвалу і прибігла рятувати мокрого наляканого хлопчака з розчавленою від гарбуза ноги. З гіпсом та запаленням легень я пролежав щонайменше місяць, поки повністю не одужав. Викачавши з підвалу всю воду, батьки надибали безліч чималих дірок які залишили після себе гризуни чи що то було, і через які найімовірніше потрапила вода.

Після того випадку, я часто чув шарудіння і гарчання в різних частинах будинку, батьки не звертали уваги, скидуючи дивні звуки на гризунів та дитячу фантазію. Вночі, коли темрява заповнила будинок, я знову почувши гарчання та шарудіння спустився на перший поверх. На цей раз озброївшись кийком який дістався від старшого брата (звідки він у нього історія мовчить) коли той покинув дім та поїхав вчитись в інше місто. Зосереджений та озброєний я повільно йшов на звук. Обпершись об стіну, я зазирнув в середину кухні. На столі був маленький чоловічок трохи більший за двох літрову каструлю біля якої він стояв. Ще один катався на черпаку, що висів над мийкою. «Стій!» − крикнув я виставивши палицю перед собою. Чоловічки заворушили трикутними, волохатими вушками, та повернули овальні голови на мене. Їх великі зелені очі примружились і не пророчили нічого хорошого. Повернувшись на скрип підлоги, я побачив як на мене летіла зграя таких самих створінь, в руках, або точніше сказати лапах вони тримали щось схоже на сокири та луки, але в мініатюрі. − «Ай!» встиг промовити я і по моїй нозі пройшлись гострим лезом. Вони накинулись на мене усією зграєю, волохаті маленькі створіння кусали та дряпали шкіру залишаючи глибокі ранки. − «Відпустіть мене, не треба! Відпустіть!», батьки котрі спустились на крики побачили мене непритомного в подертій піжамі. Побачивши укуси вони викликали швидку, згодом лікарі прописала болючі уколи та порадили перевірити і витравити з будинку усю гризучу нечисть. Трохи прийшовши до тями, я намагався описати батькам хто насправді напав, але ніхто мене не слухав.

Рани потроху загоювались, синці після уколів в ж…, в сідничні м’язи розсмоктувались. Я знову почав ходити в школу, і життя трохи ввійшло в норму, жодного шарудіння, гарчання чи іншого стороннього звуку я не чув. Так тривало до тих пір поки одного разу я не зайшов до себе в кімнату. Речі були розкидані, мій плеєр не підлягав ремонту, на люстрі висіли шкарпетки, а подерті комікси розкидувало вітром по кімнаті.

 – Що тут трапилось? Позаду я почув голос мами.

– Я не знаю… не знаю…, я намагався пояснити джерело гармидеру, але нічого розумного в голову не спадало.

− Дмитре! Я лише тиждень не заходила до кімнати,  а ти мені таке очудив! Цей монолог не пророчив нічого доброго, я вивчив всі мамині репліки стосовно моєї поведінки і життя в цілому. Але кожного разу чути претензії в свою адресу було не приємно.